— Гей ви, як вас там, Верролле?
— Що?
— Це ви били нашого дворецького?
Над краєм «Ниви» випірнуло похмуре блакитне око Верролла, виблискуючи, немов око рака, що випірнув з-за каменя.
— Що? — знов повторив він.
— Я спитав: це ви дали стусана нашому клятому бармену?
— Так.
— То ж що, чорт забирай, він такого накоїв, що ви дозволили собі таке?
— Паскуда, хамити мені надумав. Я послав його за віскі із содовою, а він приніс його теплим. Я наказав принести лід, а він відмовився — почав патякати якусь бісову дурню про збереження останнього шматочка льоду. То ж довелося дати йому під зад. Хай знає своє місце!
Елліс побілів. Його розпирало від люті. Дворецький був слугою, закріпленим за членами клубу, а тут якийсь зальотний солдафон накидається на нього, наче був його сахібом. Але найбільше зараз Елліс скаженів від того, що Верролл, цілком можливо, думає, що йому шкода бідолашного дворецького, тоді як він цих чорномазих ненавидів.
— Хай знає своє місце? Скажу вам, тепер він дуже добре знатиме своє бісове місце. Але яке, чорт забирай, вам до того діло? Хто ви такий, щоб бити наших слуг?
— Мій любий хлопче, яку дурню ви зараз змололи. Йому потрібно було вмазати. Розпустили, бачте, своїх слуг, а тепер волають.
— Ах ти ж клятий, зухвалий молокососе! І що тобі з того, що йому бракує прочухана? Ти навіть не член цього клубу. Бити слуг — це наш клопіт, а не твій.
Повільно опустивши газету, Верролл витріщив на Елліса обидва випуклих ока. Його похмурий голос не втратив моці. Він ніколи не втрачав холоднокровності в суперечках з європейцями. Це було зайвим.
— Послухай, друже, якщо хтось відкриває на мене свого чорного рота, я б’ю під зад. Хочеш, щоб я показав на тобі?
Раптово з Елліса вийшла вся лють. Ні, це був не страх, у цьому житті він не боявся нічого, просто не міг витримати погляд Верролла, що остуджував крижаною хвилею, укривав, наче Ніагара. Уся відбірна лайка Елліса застрягла поперек горла, голос не слухався. Нарешті він видавив із себе, мало не перепрошуючи:
— Але, чорти його забирай, та він правильно робив, не віддаючи вам останнього шматка льоду. Думаєте, ми замовляємо лід лише для вас? Поставки у цю діру лише двічі на тиждень.
— Хрінова у вас організація, — в’яло зазначив Верролл, знов зникаючи за широкими сторінками «Ниви», вважаючи, що на цьому конфлікт вичерпано.
Безпорадний Елліс стояв збитий з пантелику. Спокій, з яким лейтенант повернувся до своєї газети, так безтурботно забувши про саме існування Елліса, збивав з ніг. Може, зарядити цьому малолітньому телепню в пику?
Але якось так складалося, що ніхто не заряджав. У своєму житті Верролл заробив на не один прочухан, але жодного разу його не отримав, і, можливо, уже й не отримає. Залишивши лаундж Верроллові, Елліс безпомічно поплівся до салону відігравати свою лють на дворецькому.
Ще біля хвіртки клубу Мак-Ґреґор почув звуки музики. Крізь повзучі зарості, що оповили тенісну сітку, пробивалося жовте ліхтарне світло. Цього вечора в містера Мак-Ґреґора був радісний настрій. Він рішуче налаштувався на довгу приємну розмову з міс Лакерстін (такою надзвичайно розумною дівчиною!), підготувавши свій найцікавіший анекдот, який насправді вже засвітився в одній з його коротеньких статей для «Блеквуда», про хвилю бандитизму, що сколихнула Сикайн 1913 року. Їй точно сподобається, сумнівів бути не могло. У передчутті прекрасного він обійшов тенісний корт. У центрі тенісного поля, у змішаному світлі згасаючого місяця й перекинутих через дерева ліхтарів танцювали Верролл з Елізабет. Чокри повиносили стільці й стіл для грамофона, навколо якого порозсідалися інші європейці. Ступивши на край корту, Мак-Ґреґора ледь не знесла танцююча пара, що, кружляючи пронеслася за метр від нього. Як тісно зімкнулися їхні тіла!
Мак-Ґреґор, якого й досі ніхто не помітив, оминув корт. Усередині блукало самотнє почуття. З розмовою з міс Елізабет можна попрощатися! Підійшовши до столу, він зібрався з духом і натягнув усім звичний бадьорий і привітний вираз обличчя.
— Ніч Терпсіхори! — скорботно промовив його усміхнений рот.
Відповіді не було — усі зачаровано дивилися на корт. Зовсім забувши про інших, Елізабет з Верроллом кружляли й кружляли, ледь торкаючись взуттям слизького бетонного покриття. Танцював Верролл з тією ж впевненістю і грацією, з якою тримався в сідлі. Грамофон грав «Покажи мені дорогу додому», яка вже морем обійшла весь світ і нарешті дісталася Бірми:
Стараннями місіс Лакерстін, яка знімала грамофонну голку, коли та добігала середини платівки, і ставила на початок, гнітюча нудота повторювалась знов і знов, стрясаючи ароматне повітря під кронами розлогих дерев. Немов виснажений хворобою дідуган, що повільно виповзає з ліжка, місяць змучено піднявся вище, розбуркуючи дорогою тьмяні хмари. Не знаючи втоми, Верролл з Елізабет єдиним організмом танцювали в унісон знов і знов, розбиваючи пітьму світлим і чуттєвим силуетом. Містер Мак-Ґреґор, Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін мовчки спостерігали за парою, запхавши руки в кишені. Щиколотки вогнем пекли від укусів москітів. Хтось замовив випити, але віскі гірчив у горлі. Усіх чотирьох мучила страшенно гірка заздрість.
Місіс Лакерстін Верролл на танець не запрошував, та й на інших європейців він зважав мало, коли нарешті сів з Елізабет. Ще пів години він безсоромно монополізував Елізабет, а потім, кинувши коротке «Добраніч» Лакерстінам і жодного слова іншим присутнім, пішов з клубу. Елізабет була на сьомому небі від щастя. Він запросив її поїздити верхи разом і навіть запропонував їй власного поні! Відверто грубої поведінки розпаленого Елліса вона, звісно ж, не помітила. Коли Лакерстіни дісталися дому, було вже досить пізно, та Елізабет із тіткою було не до сну. Вони завзято працювали до опівночі, перешиваючи пару джодпурів місіс Лакерстін для Елізабет.
— Сподіваюся, люба, ти вмієш їздити верхи? — запитала місіс Лакерстін.
— Так, звичайно! Удома я часто практикувалася.
Насправді ж вона їздила верхи на коні разів з десять і ті в шістнадцятирічному віці. Нічого страшного, у неї вийде! Із Верроллом вона ладна осідлати й тигра.
Коли нарешті джодпури були готові й Елізабет приміряла їх, місіс Лакерстін, побачивши її, зітхнула. Вигляд вона мала приголомшливий, просто приголомшливий! Лишень подумати, що за день чи, може, два їм доведеться повернутися до табору й залишити Чаутаду із цим найбажанішим юнаком на тижні або навіть місяці! Це просто нестерпно! Нагорі, розходячись по своїх кімнатах, місіс Лакерстін зупинилася у дверях, наважуючись на велику й болісну жертву. Узявши Елізабет за плечі, вона поцілувала її так ніжно, як до цього ніколи не робила.
— Моя люба, залишати Чаутаду зараз було б для тебе такою ганьбою!
— Знаю, тітонько...
— Тоді ось що я тобі скажу, моя дорогенька: ми не повернемося до тих жахливих джунглів! Твій дядько вирушить туди сам, а ми з тобою залишимося в Чаутаді.
Розділ дев’ятнадцятий
Спека ставала дедалі нестерпнішою. Квітень уже майже закінчився, та дощів найближчі три або навіть і п’ять тижнів годі було сподіватися. Навіть казкові швидкоплинні світанки отруювали очікуванням нескінченно довгих годин сонячного буйства, коли світло проникає крізь кожну шпарину, склеює повіки й замість сну приносить лише головний біль. Задуха виснажувала й тубільців, і європейців, та вдень не давала заснути без бою. Уночі ж безсоння підтримували пси, які старанно завивали, і рясні потоки поту, що проникав у висипи пітниці та мучив лихоманкою, від якої вже точно було не до сну. Москіти просто осатаніли, зліталися до клубу роями, тому по всіх закутках стояли запалені свічки із ладаном і сандалом, біля яких умощувалися жінки, ховаючи ноги в подушках. На ці тропічні тортури не зважали лише Верролл з Елізабет. Їх рятувала молодість і свіжа кров. До того ж Верролл був давно загартований, а Елізабет надто щаслива, щоб звертати бодай якусь увагу на клімат.