У ці дні в клубі сталося чимало сварок і скандалів, причиною яких був Верролл, що став усім завсідникам як кістка поперек горла. Вечорами він навідувався на годинку-друту до клубу й продовжував ігнорувати товариство своїх співвітчизників, відмовлявся від випивки, яку ті йому пропонували, й обриваючи кожну наступну спробу зав’язати з ним розмову монотонними односкладними відповідями. Він зручно вмощувався в кріслі під опахалом, яке колись узурпувала місіс Лакерстін, перебирав газети в пошуках бодай чогось цікавого, а потім, коли приходила Елізабет, не більше як дві години відводив на танці чи розмови з нею, відтак відкланювався, не кинувши навіть «добраніч» іншим. Тим часом містер Лакерстін, який вирушив до табору без супроводу пильної дружини, утішав свою самотність, якщо вірити чуткам, у ніжних обіймах бірманських жінок.
Майже щовечора Елізабет з Верроллом збиралися разом та їздили верхи. Ранкове тренування в поло, яке починалося після шикування, Верролл залишив недоторканим, однак вечори вирішив доцільним присвятити Елізабет. До верхової їзди в Елізабет виявилися такі ж дивовижні схильності, як і до полювання. Вона навіть не побоялася запевнити Верролла, що вдома часто їздила верхи. Одразу зрозумівши, що дівчина бреше, Верролл утішав себе тим, що принаймні вона їздить не так погано, щоб створювати йому якість незручності.
Щовечора багряна дорога виводила їх у джунглі. Там, під велетенським деревом пунікадо, що рясно вкрили орхідеї, вони убрід переходили струмок і виходили на тверду гужову дорогу, де коні могли розігнатися до галопу. У запилених джунглях було дуже задушливо й завжди чулись далекі розкати грому, які все ніяк не приносили дощу. Крихітні ластівки полювали на мух, що вилітали з-під копит коней, і потім ще довго кружляли навколо них. Елізабет ніс бурий поні, Верролла — білий. Дорогою додому вони їхали на своїх спітнілих конях так близько, що інколи торкалися коліньми й правили при цьому світські бесіди. Виявилося, що Верролл, якщо захоче, — аз Елізабет він-таки хотів, — може змінювати гнів на ласку й бути доволі приємним співрозмовником.
Яке ж то щастя приносили ті спільні прогулянки! Радість відчувати себе верхи на коні й у світі заможних володарів породистих коней! Світі мисливства й перегонів, поло та полювання на кабанів зі списом! У Верролла Елізабет могла без тями закохатися бодай лише через те, що він відкрив для неї коней. Про них вона силувала його розповідати із тим самим завзяттям, з яким колись мучила Флорі, розпитуючи про полювання. Однак одне про Верролла можна було сказати із абсолютною впевненістю: він був не з балакучих. Найбільше, що з нього можна було витягнути, це кілька непривітних, уривистих речень про поло й полювання на конях, перелік індійських станцій, на яких він встиг побувати, та назви полків, в яких проходив службу. Та якось ця скупість його слів змогла захопити Елізабет набагато більше ніж усі розповіді Флорі. Досить було лише глянути, як він тримається в сідлі, і слова тут були зайвими. Його оповивав дух незламних лицарів і запеклих боїв. На його засмаглому обличчі й гордій, упевненій осанці Елізабет вбачала романтику пишного життя кавалеристів. Уява малювала Північно-Західний рубіж і кавалерійський клуб, поля для поло й витоптані плаци казарм, бурі ескадри вершників, що стрімко неслися із довгими списами наголо, розвіюючи на вітрі краї тюрбанів. Вона чула фанфари, брязкіт залізних шпор, полковий оркестр, що лунав знадвору, поки офіцери, убрані в тугі й вишукані камзоли, трапезували за величезним столом. Яким дурманним і неймовірним був цей кінний світ! І це був її світ! Елізабет, безсумнівно, була народжена саме для цього. У ці дні вона жила кіньми, думала й мріяла лише про них, майже як і сам Верролл. Настала мить, коли дівчина сама повірила у свої брехні про те, як «часто їздила верхи вдома».
Вони так добре в усьому ладнали. Він ніколи не набридав їй і не дратував, як це робив Флорі. Варто сказати, що Флорі вона майже забула, невиразно пригадуючи лише родиму пляму. Їх єднали залізні тенета: Верролл ненавидів усе «високоінтелектуальне» навіть більше за неї. Якось він зізнався, що з вісімнадцяти років не тримав у руках книжки, і що всім нутром «не переварював» книжок, окрім, ясна річ, Сьортіса з його пригодами про Джоррокса. Після їхньої третьої чи четвертої кінної прогулянки Верролл, як завжди, проводив Елізабет до воріт Лакерстінів. Йому блискуче вдалося відбити всі атаки місіс Лакерстін із запрошенням на вечерю, то ж у самому будинку сімейства він і досі не бував, та, власне, і не збирався. Грум саме забирав в Елізабет поні, коли Верролл промовив:
— А знаєте, наступного разу поїдете на Белінді, а я — на вашій. Гадаю, уже можете її осідлати, тільки сильно не тягніть за повіддя.
Беліндою була та сама арабська кобила. Верролл придбав її два роки тому й за весь цей час ще нікому, зокрема й груму, не дозволяв осідлати її. Це був найбільший вияв прихильності, на який він лише був здатен. Елізабет, яка розуміла Верролла більше за інших, одразу ж розпізнала всю велич і шляхетність такої милості.
Наступного вечора, коли вони пліч-о-пліч їхали додому, Верролл обняв Елізабет за плечі й сильним мужнім рухом притягнув до себе. Вивільнив одну руку, опустивши вуздечку, і притягнув її обличчя до свого. Вуста сплелися в поцілунку. Якусь мить вони так і цілувалися, та потім він швидко витяг її з сідла, опустив на землю й сплигнув вслід за нею, притримуючи рукою обидві вуздечки. Спітнілі сорочки діткнулися в міцних обіймах.
Десь тоді Флорі, що був за тридцять кілометрів від Чаутади, вирішив пішки повернутися додому. Він стояв на краю джунглів там, де колись протікав струмок, до якого той так часто любив прогулюватися з Фло, і спостерігав за крихітними, схожими на зябликів, пташками, що дзьобали насіння трави. Красуючись перед своїми горобцеподібними подружками, самці переливались жовтим хромом. Занадто крихітні, щоб зігнути стебла, вони підлітали до їхніх верхівок, хапали зерна в польоті й опускалися на землю. Байдужий до цієї картини Флорі майже ненавидів цих пташок за те, що вони не могли оселити в ньому бодай слабку іскру інтересу до їхньої присутності. Спересердя Флорі навіть жбурнув у них свій дах, аби ті забралися геть. Якби ж вона була тут! Якби ж... Усе навкруги — і птахи, і дерева, і квіти — усе втратило сенс та інтерес, адже її не було поруч. Із кожним днем він дедалі більше усвідомлював, що втратив її, і відчай отруював кожну мить його буремного животіння.
Зневірений Флорі ледь-ледь пробирався крізь джунглі, розчищаючи дорогу дахом. Ноги й руки налилися свинцевою втомою. Помітивши плітуху дикої ванілі, що оповила кущ напроти нього, він схилився понюхати її стрункі запашні стручки. Аромат приніс відчуття зачерствілості й внутрішньої спустошеності. Самотній бранець життя, полонений на безлюдному острові! Біль роздирав зсередини. Він щосили вдарив кулаком по дереву. З роздертих кісточок хлинула кров. Йому треба скоріш потрапити до Чаутади. Він знав, що це було безумство, він знав, що після їхньої останньої зустрічі ледь промайнуло два тижні, як знав і те, що єдиним його шансом було дати їй час забути все. Та все ж, його тягнуло в Чаутаду. Лишатися й надалі наодинці зі своїми думками в цій непрохідній глушині не стало сил.
Аж раптом обнадійлива думка! Він може забрати леопардову шкуру, яку для Елізабет підготовлювали у в’язниці! Який чудовий привід для побачення! Та й з подарунком у нього більше шансів бути почутим. Цього разу він не дозволить їй обірвати його на пів слові. Він зможе все їй пояснити, вимолити прощення, дати зрозуміти, що вона була несправедлива до нього. Усе це було дарма й скоро вона зрозуміє, що не мала засуджувати його через Ма Хла Мей, яку він виставив за двері лише заради Елізабет. Вона ж пробачить йому, почувши правду? І цього разу вона його почує. Якщо буде треба, він триматиме її й не пускатиме доти, доки та його не вислухає.
Того ж вечора Флорі вирішив повертатися в Чаутаду. Так, звідси до міста було тридцять кілометрів, які планував пройти розбитою возами дорогою. Але він утішав себе думкою, що вирушивши уночі, іти буде набагато прохолодніше. Почувши про нічну експедицію, слуги ледь не здійняли бунт. Старого Семмі, який останньої миті впав на землю непритомний, довелося навіть відпоювати джином. Ніч була темна, на небі ані зірки. У ліхтарному світлі очі Фло виблискували смарагдами, а очі буйволів — місячними каменями. Перед сходом сонця слуги зупинились, щоб зібрати трохи дров і приготувати сніданок, але Флорі кортіло якнайшвидше дістатися Чаутади, тому не хотів гаяти ані хвилини. Не знаючи втоми, він рухався вперед. Думка про леопардову шкуру сповнювала найсміливішими надіями. Перебравшись на сапсані водним глянцем річки, він одразу ж рушив до бунгало доктора Верасвамі, дійшовши туди десь о десятій.