Доктор швиденько організував сніданок і, відігнавши жінок подалі з очей, відвів Флорі у власну кімнату, щоб той міг обмитися з дороги й поголитися. За сніданком схвильований доктор скоромовкою доповідав про крутні «крокодила». Виявилося, що псевдобунт уже мав ось-ось спалахнути. Лише завершивши трапезу, у Флорі з’явилася нагода нагадати про леопардову шкуру.
— О, до речі, докторе. Як там леопардова шкура, яку я надіслав на вичинку вашому умільцю? Ще, бува, не готова?
— Ох — протягнув лікар, трохи розгублено потираючи ніс. Він зайшов у будинок — дружина доктора протестувала, щоб Флорі не заходив до будинку, тому вони снідали на веранді — і за мить повернувся із загорненою в рулон шкурою.
— Тут от яка справа... — почав він, розгортаючи згорток.
— О ні, докторе!
Шкура була повністю зіпсована. Жорстка, як картон, скрізь тріщини, хутро в багатьох місцях вицвіло і навіть вилиняло. До того ж від неї нестерпно тхнуло. Замість того щоб довести її до досконалості, її перетворили на шматок сміття.
— Боже, докторе! Що вони з нею накоїли! Дідько, як узагалі з неї можна було так познущатися?
— Друже мій, якби ви знали, як мені шкода! Я саме збирався принести вам свої вибачення. Повірте, це найліпше, що ми могли зробити. Зараз у в’язниці немає нікого, хто б знався на цьому ремеслі.
— Але, чорт забирай, той ваш засуджений так гарно з ними управлявся!
— Так, так. Але, на жаль, уже три тижні минуло відтоді, як він звільнився.
— Звільнився? Я думав, йому ще сім років сидіти!
— Як? Друже, невже ви не чули? Я гадав, ви знали ім’я чинбаря. Це ж був Нга Шве О!
— Нга Шве О?
— Дакойт, якому вдалося втекти з легкої руки У По Кіна.
— Дідько!
Флорі був у відчаї. Однак, опанувавши себе, він після обіду викупався й одягнув чистий костюм, а потім, близько четвертої, вирушив до будинку Лакерстінів. Для візиту, звісно, було зарано, та він хотів переконатись, що застане Елізабет, перш ніж вона піде до клубу. Місіс Лакерстін, яка в цей час спала й зовсім не чекала на гостей, прийняла його з неприхованим роздратуванням, навіть не запропонувавши сісти.
— Боюся, що Елізабет ще не готова. Вона одягається для прогулянки на конях. Можливо, буде ліпше, якщо я просто передам їй ваше повідомлення?
— Якщо ви не проти, я б усе ж таки хотів її побачити. Приніс для неї шкуру того леопарда, якого ми підстрелили разом.
Місіс Лакерстін залишила його стояти у вітальні, в якій він почувався аж надто незграбним і не знав, куди приткнутися. Однак вона таки привела Елізабет, знайшовши нагоду прошепотіти їй за дверима: «Позбудься цього нікчеми якомога швидше, люба. О цій порі дня його присутність у моєму домі просто нестерпна».
Коли Елізабет увійшла до кімнати, у Флорі шалено забилося серце, а перед очима поплив червонуватий туман. Засмагла та юна, вона стояла перед ним у шовковій сорочці й бриджах для верхової їзди. Ще ніколи він не бачив її такою гарною. На мить він сторопів. Останні залишки мужності стрімко тікали від нього. Замість того щоб ступити їй назустріч, він подававсь назад. За спиною почувся страшенний гуркіт — завалився стіл із вазою з циніями, яка зараз перекочувалася підлогою.
— Пробачте! — налякано вигукнув він.
— О, нічого страшного! Благаю, не треба перейматися через це.
Вона допомогла йому підняти стіл і не переставала гомоніти так невимушено й завзято, наче нічого й не сталося. «Вас так довго не було, містере Флорі!», «Я встигла відвикнути від вас!», «Нам дуже бракувало вашої компанії в клубі». Кожне друге слово вилітало з її вуст з тією нарочитою бадьорістю, яка смертельно ясно підкреслювала її бажання не заходити далі загальноприйнятих норм дружньої бесіди. Наляканий такою холодністю, Флорі навіть не наважувався подивитись їй в очі. Вона простягнула йому портсигар, запропонувавши пригоститись сигаретою, та руки так трусилися, що він відмовився.
— Я приніс вам ту шкіру, — рішуче промовив він і розгорнув її на щойно піднятому столі.
Шкура була така пошарпана та жалюгідна, що він мріяв повернути час назад і ніколи не приносити її. Елізабет схилилася над шкурою, щока, схожа на ніжний пелюсток, була так близько, що він відчув тепло її тіла. Страх перед нею був такий великий, що Флорі поспішно ретирувався назад. Тієї ж миті, скривившись від огиди, від шкури відсахнулась і вона, у ніс вдарив страшний сморід. Він ладен був провалитися крізь землю. Йому було так соромно, наче смердів він, а не шкура.
— Щиро дякую, містере Флорі! — промовила вона, відійшовши від подарунка ще на крок. — Така.... ем-м-м-м, чарівна й велика, так?
— Ех, була, доки вони її не зіпсували.
— Ну що ви! Я із задоволенням її залишу! Ви надовго повернулися? Уявляю, яка задуха зараз у таборі!
— Тут ви маєте рацію, там справді дуже спекотно.
Ще три хвилини вони присвятили обговоренню погоди, і він нічим не міг цьому зарадити. Усі аргументи, усі благання про пощаду, які він так рішуче обіцяв собі виговорити їй, клубком застрягли в горлі. Флорі мовчки себе картав: «Гей, дурню, чуєш, йолопе, що ти робиш? Ти за цим біг сюди понад тридцять кілометрів? Ну ж бо! Скажи їй все, що збирався! Схопи її в обійми, змусь вислухати! Штовхни, смикни — роби що завгодно, лише не дозволяй приглушити себе цією маячнею!» Але справа була безнадійною. Язик не міг вимовити жодного слова, окрім простої банальщини. Як міг він вимолювати прощення чи доводити свою правоту, коли цей невимушений бадьорий тон, що занурював кожне слово в пучину клубних балачок, обухом прибивав його ще до того, як він розтулить рота? Де вони вчаться цього жахливого фальшивого хихикання? Певне, у цих новомодних сучасних школах для дівчат. Шматок мертвечини, що лежав на столі, щосекунди наближав відчуття сорому до апогею. У Флорі відібрало мову, він так і залишився стояти над нею із жовтим, змореним після важкого нічного переходу обличчям та родимим тавром, що пульсувало на щоці висхлою плямою бруду.
Ще кілька хвилин — і вона не витримала:
— Що ж, містере Флорі, якщо ви не проти, мені справді час...
— Можливо, ще якось прогуляємося? Пройдемося десь чи знову поїдемо на полювання? — швидше пробурмотів, а не сказав Флорі.
— Ох, ви знаєте, цими днями в мене так обмаль часу! Усі вечори розписані. От зараз уже маю йти. Ми їздимо на конях. З містером Верроллом — додала вона.
Можливо, останнє було сказано, щоб ужалити його. Досі він не знав про її дружбу з Верроллом. Флорі не міг приховати заупокійний тихий тон, що красномовно свідчив про його заздрість, тому відповів:
— І часто ви з Верроллом їздите верхи?
— О, майже щовечора. Він просто божеволіє від коней! У нього цілий табун поні для поло!
— Он як. А в мене ж, як відомо, ніяких табунів.
Це було єдине, що йому вдалося сказати майже цілком серйозно. Проте це викликало в Елізабет не більше ніж образу. Однак вона відповіла йому тим самим веселим щебетом, що й раніше, а потім провела до дверей. Повернувшись до вітальні, місіс Лакерстін одразу ж почула сморід шкури, відтак, не зволікаючи, наказала слугам винести леопардове лахміття на вулицю й негайно спалити.
Удаючи, що годує голубів, Флорі тинявся біля своїх воріт. Він прагнув ще більшого болю, чекаючи на появу Елізабет з Верроллом, що ось-ось мали вирушити на чергову прогулянку верхи. Як грубо, як жорстоко вона обійшлася з ним! Як жахливо, коли люди не можуть відкритися хоча б для того, щоб з’ясувати стосунки. Аж ось з’являється Верролл на білому поні й під’їжджає до будинку Лакерстінів. Поруч грум на бурому поні Елізабет. Заїжджають у двір, нічого не видно. І от — шляхетна пара вискакує на дорогу й мчить пагорбом угору. Елізабет на білому поні, Верролл — на бурому. Дзвінкі голоси, сміх, плече в шовковій сорочці так близько до його. Флорі вони навіть не помітили.