Коли ті зникли в заростях джунглів, Флорі все ще стояв у саду. Сонце поволі приглушувало яскраво-біле сяйво до лампово-жовтого. Малі копошився в землі, викопуючи англійські квіти, більшість з яких знищило нещадне сонячне проміння, а потім висаджував на їхнє місце бальзаміни, гребінчасті півники й ще більше циній. Минула година. Біля воріт з’явився землянисто-коричневий похмурий індус з пов’язкою на стегнах і в лососево-рожевому пагрі, який ніс на голові кошик для прання. Опустивши його, той привітався з Флорі.
— Ти ще хто такий?
— Книжковий слуга, сахібе.
Книжковим слугою виявився бродячий міняйло книжок, який, шукаючи наживи, блукав від станції до станції всією Верхньою Бірмою. Його система обміну була така: покупець вибирав будь-яку книжку з кошика, давав за неї чотири анни й ще одну свою книжку зверху. Проте не зовсім «іншу». Індус, хоч і був неписемним, але навчився розпізнавати Біблію й відмовлятися від неї.
— Ні, сахібе, — жалібно проскиглював він у таких випадках, — ні. Ця книжка із чорною обкладинкою й золотими літерами не можна взяти, — несхвально промовляв він, демонструючи в своїх коричневих руках Біблію. — Моя не знати чому, але всі сахіби пропонувати мені ця книжка, і ніхто не брати. Що може бути в цій чорній книжка? Якесь зло, точно кажу.
— Давай викладай свій мотлох, — сказав Флорі.
Копирсаючись у кошику, Флорі шукав якийсь страхітливий трилер Едгара Воллеса, Агати Крісті чи щось схоже. Щось, що змогло б відволікти від шаленого неспокою, що краяв серце. Нахилившись над книжками, він побачив, що обидва слуги зараз щось голосно вигукували й показували на край джунглів.
— Декхо! — вирвалося з немов набитого сливами рота малі.
Із джунглів вийшло двоє поні, але без вершників. Із жалюгідним винуватим видом коней, що втекли від своїх господарів, вони риссю спускалися з пагорба, погойдуючи стременами.
Флорі завмер на місці, машинально притискаючи до грудей одну з книжок. Верролл з Елізабет злізли з коней. І сталося це не через лихий випадок. Хто при своєму розумі повірить, що Верролл міг упасти з коня? Вони злізли з коней, а ті втекли.
Вони самі зробили це. Але навіщо? Десь глибоко в душі він знав навіщо! Йшлося не про підозру; він знав. Уява вмить намалювала до болю перенасичену непристойними деталями картину. Спересердя він жбурнув книжку на землю й подався до будинку, покинувши оторопілого книжкового міняйлу. Спершу слуги почули його кроки на скрипучій підлозі, потім — крик принести віскі. Він випив, та полегши це не принесло. Тому знову на дві третини заповнив склянку віскі, долив води, щоб можна було проковтнути і, власне, осушив свій кубок. Не встигла ця гидотна доза провалитися в шлунок, як він її повторив. Якось ще змолоду Флорі займався таким самолікуванням у таборі, але тоді в нього боліло не серце, а зуби, а до найближчого дантиста було майже пів тисячі кілометрів. О сьомій, як завжди, зайшов Ко Сла сповістити, що вода у ванній вже нагріта. Флорі зустрів його, розкинувшись без піджака на довгому шезлонгу в роздертій біля горла сорочці.
— Ванна готова, тхакіне, — сказав Ко Сла.
Гадаючи, що господар спить, Ко Сла торкнувся його руки. Та Флорі був надто п’яним, щоб ворухнутися. Порожня пляшка покотилася підлогою, залишаючи по собі слід від крапель віскі. Покликавши Ба Пе, Ко Сла підняв пляшку й цокнув язиком.
— Ти тільки поглянь! Майже всю видудлив!
— Овва, знов? Я думав він у зав’язці.
— Мабуть, це через ту проклятущу англійку. Нам треба обережно його перенести. Тримай за ноги, а я візьму під голову. Так, саме так. Підіймай!
Вони віднесли Флорі в іншу кімнату й акуратно поклали на ліжко.
— Гадаєш, він справді збирається одружитися з цією «інгалейкмою»? — запитав Ба Пе.
— Одним богам відомо. Подейкують, що зараз вона водить шури-мури з тим молодим лейтенантом. Хай самі розбираються. Гадаю, я знаю, чого йому захочеться сьогодні вночі, — додав він, розстібуючи підтяжки Флорі. Ко Сла досконало опанував таку важливу для слуги холостяка навичку — роздягти господаря, поки той спить.
Такому стрімкому поверненню парубоцьких звичок господаря слуги скоріше раділи, аніж засуджували. Прокинувся Флорі близько опівночі. З оголеного тіла рясно стікали краплі поту. Голова гуділа так, немов усередині хтось дубасив велетенським молотом по ковадлу. Москітна сітка була піднята, біля ліжка, обдуваючи його плетеним віялом, сиділа молода жінка. У світлі свічок її приємне темношкіре обличчя відблискувало бронзово-золотавим відтінком. Вона пояснила, що була повією, яку, під власну відповідальність привів сюди Ко Сла за плату в десять рупій.
Голова от-от розколеться.
— Заради всього святого, принеси щось випити, — немічно пробурмотів він жінці.
Вона принесла трохи заздалегідь охолодженої Ко Сла содової, змочила рушник і наклала компресом на чоло. Була вона пухкеньким, добродушним створінням і розповіла, що звати її Ма Сейн Галай і що, окрім очевидного, вона ще продає рис на базарі неподалік лавки Лі Йейка. Голову трохи відпустило й Флорі попрохав сигарету. Простягнувши її йому, Ма Сейн Галай наївно запитала:
— Тхакіне, мені вже роздягатися?
«А чому б і ні?», — подумав він, звільняючи їй місце в ліжку. Та коли в ніс вдарив знайомий запах часнику й кокосової олії, усередині щось обірвалося й Флорі, опустивши голову на грубе плече бірманки, гірко заридав, чого за ним не траплялося років з п’ятнадцяти.
Розділ двадцятий
Наступного ранку Чаутаду сколихнула довгоочікувана подія: нарешті спалахнуло повстання, про яке всі так давно пліткували. До Флорі ця новина дійшла відлунням придорожніх чуток, адже щойно відчувши силу повернутися до табору після ночі пияцтва, він залишив Чаутаду. Як уже було насправді він дізнався лише кількома днями потому, отримавши довгого обурливого листа від доктора Верасвамі.
Епістолярний жанр доктора був досить витіюватим. Коми, крапки й тире літали рядками, перестрибуючи через більшість загальноприйнятих правил пунктуації. За кількістю вживаних великих літер текст можна було легко сплутати зі священним літописом XVII століття, а за численними, виділеними курсивом словами — з імперським указом Королеви Вікторії:
«МІЙ ЛЮБИЙ ДРУЖЕ, маю для Вас невтішну звістку: підступні плани крокодила настоялися і пішли в хід. Повстання — так зване повстання — охопило всю околицю й уже навіть встигло закінчитися. І воно виявилося, на жаль! набагато Кривавішим, ніж я очікував у найстрашніших своїх снах.
Усе відбулося так, як я вам і пророкував. Того ж дня, коли ви повернулися до Чаутади шпигуни У По Кіна доповіли йому, що в джунглях біля Тонгви збираються бідолашні селяни, яких він Ввів В Оману своїми лихими замислами. Тієї ж ночі він таємно вирушає до місця з У Лугале, Поліційним Наглядачем, таким точно негідником, якщо таке лише можливо, і дванадцятьма констеблями. Вони швидко чинять набіг на Тонгву й застають повстанців, яких лише Сім!! зненацька у розваленій хижі в джунглях. Почувши про повстання, зі свого табору примчав і містер Максвелл, захопивши із собою Рушницю, приєднавшись до атаки У По Кіна із загоном поліції на нещасну хижу. Наступного ранку Ба Сейн, шакал та по сумісництву брудний на руку прихвостень У По Кіна, отримує наказ підняти якомога більший галас навколо повстання, блискуче виконує свою справу, в результаті чого до Тонгви несуться і містер Мак-Ґреґор, і містер Вестфілд зі своїм Відділком, і Лейтенант Верролл, прихопивши із собою п’ятдесят сипаїв, озброєних гвинтівками. Але примчавши туди, вони неочікувано для себе бачать, що повстання вже придушено, а у центрі села, під величезним тиковим деревом, задерши носа, сидить У По Кін і читає лекції селянам про те, як робити неможна, а ті всі перелякано кланяються, аж лоби об землю б’ють і присягаються, що тепер навіки будуть служити на славу і честь Уряду, на чому повстанню і кінець. Тим часом так званий веїкса, який насправді є ніким іншим, як цирковим заклинателем та посіпакою У По Кіна, зникає у невідомому напрямку, а от шістьох повстанців Хапають. Отак все і скінчилося.