Також маю повідомити вам найжурнішу новину: без Смерті не обійшлося. Містеру Максвеллу, як мені здалося, аж надто кортіло пустити в хід свою Рушницю, то ж коли один з повстанців спробував утекти, він вистрілив йому в живіт, від чого той і загинув. Думаю, через це мешканці села мають тепер до містера Максвелла недобрі почуття. Але з юридичного погляду містерові Максвеллу нічого не загрожує, адже ці чоловіки, безсумнівно, таємно організовували заколот проти Уряду.
Ах, але, Друже, я вірю, що ви усвідомлюєте, наскільки згубним може бути все це для мене! Я переконаний, ви розумієте, що у світлі нашого з У По Кіном Протистояння, все обернулося його цілковитою перемогою. Це тріумф крокодила. Віднині У По Кін — Герой округу, улюбленець усіх європейців. Я чув, що навіть містер Елліс схвально відгукувався про його подвиг. Якби ви лише бачили, наскільки мерзотно він Зазнався і як зухвало бреше усім, що ліквідував не якихось сім повстанців, а цілих Дві Сотні!! і як він буцімто кинувся на них із револьвером у руці (той, хто насправді лише віддавав накази з безпечного місця, поки поліція та містер Максвелл прокрадалися до хижі), запевняю, вас би точно Знудило. Йому навіть вистачило нахабства надіслати офіційний звіт про операцію, який розпочинався словами, „Моєю відданою готовністю кинутися у бій та нерозсудливою відвагою“, і я зуб даю, він написав цей Згусток Брехні ще за кілька днів до дня X. Це просто Огидно. І як подумаю що тепер, коли він перебуває на Вершині свого тріумфу, він знову почне поширювати проти мене свої отруйні наклепи, задіявши усі свої ресурси...».
Усю зброю в повстанців було конфісковано. В арсеналі, з яким збиралися іти на Чаутаду, вони мали:
— один дробовик з пошкодженим лівим дулом, який три роки тому викрали в лісничого;
— шість самопальних мушкетів з дулами, обрізаними з оцинкованих трубок, що вкрали із залізничної станції. Стріляли вони цвяхами після того, як за допомогою каменя добували іскру;
— тридцять дев’ять патронів дванадцятого калібру;
— одинадцять макетів гвинтівки, вирізаних із тикового дерева;
— кілька довгих хлопавок з китайської лавки для залякування супротивника.
Згодом двох повстанців засудили до п’ятнадцяти років каторги, трьох — до трьох років позбавлення волі та двадцяти п’яти ударів батогом, й одного — до двох років ув’язнення.
Для всіх й одразу стало очевидно, що жалюгідний бунт придушено. Європейці почувалися в цілковитій безпеці, через що Максвелл, відмовившись від охорони, повернувся до свого табору. Флорі ж збирався протриматися в таборі до самих дощів або принаймні до загальних зборів у клубі, на яких він обіцяв докторові висунути його кандидатуру. Та якщо чесно, тепер, намагаючись зібрати себе до купи після історії з Елізабет, інтриги між У По Кіном і доктором його зовсім не хвилювали, а навпаки, лише дратували.
Один виснажливий тиждень змінював інший. Спека ставала дедалі нестерпнішою. Розпечене повітря лихоманило від браку дощів. Флорі занедужав, та відлежуватися не збирався. Він роздратовано втручався в усі справи, викликаючи цим ненависть і наглядача, і кулі, і навіть своїх слуг. Джин, який він жлуктив без угаву, уже не допомагав. Уява знов і знов малювала Елізабет в обіймах Верролла. Це переслідувало його, наче огидний і болючий кошмар, приходило уві сні, раптово переривало й сплутувало думки вдень, отруювало присмак їжі. Бувало на нього нападала дика лють, що все довкола хотілося трощити. Одного разу влетіло навіть Ко Сла. Гірше за саму картину були її деталі, огидні й брудні деталі, які підкидала йому уява. Здавалося, лише сама досконалість, з якою він собі це малював, доводила, що це правда й відбулося насправді.
Чи є в цьому світі щось нещадніше й принизливіше, ніж бажати жінку, якої ти ніколи не матимеш? Протягом усіх цих тижнів у свідомості Флорі майже ні разу не виникало думки, яка б не вбивала непристойними подробицями уявної розпусної сцени. Стандартний ефект ревнощів. Раніше він кохав Елізабет духовно, танув у сентиментах і бажав взаєморозуміння більше ніж її ласки, але тепер, коли її втратив, Флорі божеволів від бажання фізичної близькості. Він навіть припинив ідеалізувати її. Бачив її майже такою, якою вона й була: дурнуватою, чванливою та безсердечною особою, що на бажання фізичної близькості аж ніяк не впливало. Та яка, зрештою, різниця? Безсонними ночами, коли він крутився у своєму ліжку, яке витягнув з намету у пошуках бодай якоїсь прохолоди, вдивлявся в оксамитову темряву, з якої іноді лунало завивання гієн, його переповнювала ненависть до себе за сцени, які малювала уява. Його гризли ниці заздрощі до кращого чоловіка, який його переміг. Та це була не лише заздрість, а ревнощі — надто гуманне визначення для цього. Чи мав він узагалі право ревнувати? Він зазіхнув на надто молоду й вродливу для нього дівчину, а вона, між іншим, цілком справедливо відмовила йому. Він заслужив усі ці приниження. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Молодість не повернеш, родиму пляму не зітреш зі щоки, та й куди подіти наслідки десятиліть самотнього пияцтва й розпусти. Залишається лише стояти осторонь і спостерігати за тим, як вона дістається кращому чоловікові та заздрити йому, як... чіткого порівняння навіть не приходило в голову. Заздрість — жахлива річ. На відміну від усіх інших видів душевних мук, її не приховаєш, не зробиш особистою трагедією. Вона не просто ранить, вона викликає огиду.
Та чи було правдою те, що так щиро й палко підозрював Флорі? Чи справді Воррелл з Елізабет від друзів перейшли в статус коханців? Ніхто не знав достеменно, та, найімовірніше, таки ні, бо в місцях, таких як Чаутада, такі речі не приховують. Хто-хто, а місіс Лакерстін, на відміну від інших зівак, уже б точно їх викрила. Проте одне було зрозуміло як божий день: Верролл і досі не зробив пропозицію. Минув тиждень, за ним ще один, потім ще... Для крихітної індійської станції три тижні — це ціле життя. Молодий лейтенант щовечора їздив з Елізабет верхи, щоночі танцював у клубі, та все ж і досі не переступав порога будинку Лакерстінів. Звісно ж, Елізабет опинилася в епіцентрі постійних пліток і звинувачень у непристойній поведінці. Жоден з місцевих навіть не сумнівався, що вона — коханка Верролла. За версією У По Кіна, яку, по суті, можна було назвати правильною, хоч і хибною в деталях, Елізабет була наложницею Флорі й кинула його заради Верролла, бо той платив більше. Елліс теж не відставав у вигадуванні версій стосовно Елізабет, які в містера Мак-Ґреґора завжди викликали відразу. Найближча родичка скандальної персони місіс Лакерстін про існування пліток не підозрювала, та проте її стурбованість зростала з кожним днем зволікання. Щовечора, чекаючи Елізабет з вечірньої прогулянки, вона сподівалася, що та нарешті забіжить у вітальню із радісним «Ах, тітонько, ви не повірите!» — і після цього омріяна новина. Та новина все не надходила. Хай як ретельно вона не досліджувала, чи не приховує щось вираз обличчя Елізабет, розгледіти нічого не вдавалося.
Після трьох тижнів марного очікування місіс Лакерстін увірвався терпець, дедалі важче було приховувати роздратування й гнів. Думка про чоловіка, який змушений сам-самісінький, точніше якраз не сам, стирчати в таборі, не давала спокою. Зрештою, вона наважилася відпустити його без нагляду з однією-єдиною метою: подарувати Елізабет шанс на багатообіцяючий роман із Верроллом: звісно ж, у своїх поясненнях чоловікові місіс Лакерстін озвучила благочестивіші мотиви. Одного вечора, у властивій їй манері, вона почала читати Елізабет нотації завуальованими, але напрочуд зрозумілими погрозами. Розмова була у формі монологу, який тітонька переривала лише зітханнями й довгими паузами, упродовж яких Елізабет, щоправда, так нічого і не відповідала.
Розпочала місіс Лакерстін із загальної передмови, начебто вражена світлинами свіжого номера «Пліткаря», де красуються ці скороспілі модниці в пляжних піжамах і так дешево поводяться в товаристві джентльменів. За словами місіс Лакерстін, дівчина ніколи й за жодних обставин не може дозволити собі триматися «дешево», дотримуючись цілковито протилежної поведінки — триматися «дорого». Але, зрозумівши, що звучить це не так, як хотілося б, мадам змінила лінію розмови, згадавши про листа, який надійшов з дому, в якому йшлося про бідолашну знедолену чарівну дівчину, яка долею випадку оселилася в Бірмі й так безглуздо знехтувала нагодою вийти заміж. Тепер ця дівчина живе в жахливих муках, що ще раз доводить потребу із радісним серцем приймати пропозицію від першого-ліпшого джентльмена, буквально першого-ліпшого. Звісно ж, та юна бідолашна леді втратила пристойну роботу, прирікши себе на голодні будні. Згодом не лишалося нічого іншого, як влаштуватися посудницею під керівництвом жахливого, вульгарного кухаря, який розважався тим, що доводив сіромаху до розпачу. Вона жалілася, що більших тарганів, ніж на тій кухні, годі й уявити! Чи може Елізабет спокійно слухати такі страхіття? Таргани!