Тут місіс Лакерстін зробила коронну затяжну паузу, даючи тарганам час прошмигнути у свідомість племінниці, і лише згодом додала:
— Яка ж прикрість, що містер Верролл відбуває із першими дощами. Без нього тут буде так порожньо!
— А коли зазвичай починаються дощі? — запитала Елізабет, з усіх дівочих сил удаючи байдужість.
— У Чаутаді десь на початку червня. Уже мають бути за тиждень чи два... Вибач люба, знаю, це безглуздо, та ніяк не можу викинути з голови ту бідолашну дівчинку, яку в кухні оточила зграя велетенських тарганів!
Протягом вечора страхітливі таргани ще не раз випливали в промові місіс Лакерстін. Лише наступного дня вона дозволила собі мимохіть кинути:
— Гм, якщо не помиляюся, містер Флорі має повернутися в Чаутаду якраз на початку червня. Обіцяв бути на загальних зборах. Може, запросити його якось на вечерю?
Це було вперше, коли хтось із них згадував про існування Флорі, відколи той приніс Елізабет леопардову шкуру. Кілька тижнів забуття — і ось тріумфальне повернення у свідомості обох жінок гнітючого запасного аеродрому.
За три дні місіс Лакерстін надіслала повідомлення своєму чоловікові, щоб той повертався до Чаутади. У таборі він пробув уже досить часу, щоб заслужити коротку відпустку додому. Повернувся він ще багряніший, ніж будь-коли — пояснював це сонячним опіком. А руки його так тремтіли, що ледве міг утримати сигарету. Та це не завадило йому того ж вечора відсвяткувати своє повернення, відіславши дружину з дому, візитом до спальні Елізабет і відчайдушною спробою зґвалтувати її.
А весь цей час бунт, про який усі вже давно забули, нагадав про себе. Веїкса, що тепер був уже за сотні кілометрів і торгував у Моутамі направо й наліво філософським каменем, упорався зі своєю роботою навіть ліпше ніж очікував. Проте все ж була велика вірогідність нового спалаху народного невдоволення, яке не міг передбачити навіть У По Кін. Але боги, як завжди, воювали на його боці, і будь-яке наступне повстання лише б засвідчило серйозність першого, прославивши його героїзм з новою силою.
Розділ двадцять перший
О західний вітре, коли ти принесеш дощ на землю, поривом дужим розбивши хмари? Настало перше червня — день загальних зборів. Небо й досі не пустило й краплі дощу. Несамовите полудневе сонце, пробираючись крізь криси капелюха Флорі, який саме заходив у двір клубу, наче кропива жалило відкриту шию. Уздовж стежки, стікаючи потом і погойдуючись з двома каністрами води на коромислі, плівся малі. Побачивши Флорі, він скинув ношу, розплескавши трохи дорогоцінної води на свої охлялі засмаглі ноги, і низько вклонився йому.
— Ну що, малі, дощ буде?
Чоловік в’яло махнув рукою на захід:
— Його перехопили пагорби, сахібе.
Чаутаду майже кругом обступили пагорби, яким діставалися перші зливи. Бувало, що в саме містечко дощі доходили лише на початку липня. Спрагла земля в клумбах узялася грубими грудочками й сіріла твердим бетоном. Із лаунджу Флорі помітив Вестфілда, який тинявся верандою, час від часу позираючи крізь бамбукову завісу на річку. Попід верандою, смикаючи ногою мотузку з опахала, на спині лежав чокра й ховався від сонця в широкій тіні бананового листа.
— Здоров був, Флорі! Ох і вичавила тебе спека! Худий, як щепка.
— Як, власне, і ти, друже.
— Ех, це ти точно зауважив. Бісова погода. У рота нічого не лізе, окрім хіба що випивки. Господи Ісусе, тоді, коли я почуто квакання жаб, буду найщасливішим у світі! Ходімо промочимо горло, поки чекаємо інших. Дворецький!
— Ти, бува, не знаєш, хто прийде на збори? — запитав Флорі, коли дворецький приніс віскі й прохолодну содову.
— Та, гадаю, усі наші. Лакерстін повернувся із табору три дні тому. Ти не повіриш, та йому вдалося вирватися із пазурів своєї благовірної й кілька тижнів добряче розважитися! Інспектор з мого відділку розповідав, чого лише не коїлося в його таборі. Повії табунами бігали. Мабуть, спеціально з Чаутади замовляв. Та недовго йому ходити тузом козирним, скоро стара побачить рахунок за клубний бар — і йому гайки. За два тижні звідси йому відправили одинадцять пляшок віскі.
— А молодий Верролл буде?
— Ні, він лише тимчасовий учасник. Та малолітній кліщ і так би не потурбувався з’явитися. Максвелл попередив, щоб не чекали, бо не може зараз лишити свій табір. Передав своє право голосу Еллісові. Якщо взагалі буде про що голосувати, еге? — додав він, підморгнувши Флорі, пам’ятаючи їхню останню словесну сутичку.
— Гадаю, усе в руках Мак-Ґреґора.
— Я хочу сказати, що було б непогано, щоб Мак-Ґрегор облишив ті трикляті наміри обрати до членів клубу місцевого тубільця, що скажеш? Не найслушніший час, зважаючи на обставини. Ну, оте повстання й усе таке.
— А що там з повстанням, до речі? — запитав Флорі, намагаючись якнайдалі відтягнути суперечки стосовно доктора. За кілька хвилин здійметься буря, тому він хапався за хвилини штилю. — Можливо, ще щось трапилося, а я не в курсі? Готується нова спроба, як гадаєш?
— Ні, боюся, що все скінчено. Піджали хвости й сидять. По всьому окрузі тиша, немов обідній сон у довбаному дівчачому пансіонаті. Найбільше розчарування за останні роки.
У Флорі завмерло серце — з сусідньої кімнати почувся голос Елізабет. Тієї ж миті ввійшов Мак-Ґреґор, за ним — Елліс з Лакерстіном. Кворум у зборі. Жінки в клубі права голосу не мали. Під пахвою шовкового костюма Мак-Ґреґор ніс обліковий журнал клубу. Навіть до таких незначних справ як засідання клубу, йому вдалося додати неабиякого офіціозу.
— Оскільки ми, здається, усі зібралися, — урочисто промовив він після звичних привітань, — то, може, ми... ем-м-м-м... почнімо розчищати авгієві стайні?
— Макдуфе, починай, — сідаючи мовив Вестфілд.
— Христом прошу, покличте хтось дворецького, — проскиглив містер Лакерстін. — Бо як моя благовірна почує, що його кличу я, зборам кінець.
— Перш ніж перейти до порядку денного, — сказав містер Мак-Ґреґор, який відмовився випити й спостерігав за тим, як інші приклалися до напоїв, — з вашого дозволу пройдімося рахунками за останні пів року.
Не сказати, що хтось цього справді хотів, але Мак-Ґреґор, який займався такими справами з превеликим задоволенням, одразу почав ретельно сортувати рахунки. Думками Флорі блукав де завгодно, лише не в цій амбарній книзі. За мить мав зчинитися такий ґвалт! Такий диявольський ґвалт! Вони ж просто оскаженіють, коли почують, що він таки висуває кандидатуру доктора. Святий Боже, зроби так, щоб Елізабет не почула ці крики, вона ж у сусідній кімнаті. Адже якщо почує, як інші його цькують, зневіриться в ньому ще більше. Чи побачить він її сьогодні ввечері? Чи заговорить вона з ним? Погляд уперся в широке плесо річки. Там, на протилежному березі, сампан чекала юрба чоловіків, один із них у зеленому гаунг-баунзі. А біля ближчого берега величезна й незграбна індійська баржа відчайдушно бореться зі стрімкою течією. Для кожного ривка десяток худющих і змарнілих дравідів закидають уперед у воду свої довгі саморобні весла із лопатями у формі сердець. А потім, напружуючи кожен м’яз захирілих тіл, смикають їх назад, звиваючись у потугах, як фігурки із чорної ґуми, пересуваючи так важку посудину на один-два метри. Наступної миті знову, задихаючись, кидаються вперед, щоб занурити весла, перш ніж стрімка течія поверне баржу на місце.
— Що ж, тепер, — серйозним голосом мовив містер Мак-Ґреґор, — ми підійшли до головного пункту порядку денного. Певна річ, я говорю про... ем-м-м-м... це неприємне питання, яке, я боюся, нам таки доведеться порушити. Панове, перейдімо до питання обрання нового члена нашого клубу з-поміж аборигенів. Раніше, обговорюючи цю тему...