— Якого біса! — перервав цей спіч Елліс, скочивши на місці. — Якого біса, я вас питаю? Знову все спочатку? Ви серйозно? Повертатися до питання обрання клятого чорномазого до клубу після всіх нещодавніх подій? Боже правий, я гадав, навіть Флорі вистачить клепки облишити цю ідею!
— Дивно чути, що наш друг Елліс здивований порядком денним, адже ми всі, якщо мене не зраджує пам’ять, уже обговорювали це питання.
— До біса добре обговорили, ага! І всі, між іншим, заявили, що думаємо з цього приводу! Богом клянуся, я...
— Почекаємо, можливо, наш друг Елліс сяде на кілька хвилин, — з нечуваною терплячістю сказав містер Мак-Ґреґор.
— Дурня якась! — вигукнув Елліс, усідаючись на місце.
Бірманці з того берега річки, за якими спостерігав Флорі, сіли в сампан, завантаживши в нього якийсь дивний довгий безформний згорток. Із купи своїх паперів містер Мак-Ґреґор витягнув листа.
— Можливо, ліпше почати з пояснення, звідки це питання взагалі виникло. Наш комісар повідомив мені, що зверху надійшов циркуляр, згідно з яким у ті клуби, в яких ще немає місцевих членів, треба прийняти до складу хоча б одного аборигена. Рішення оскарженню не підлягає. У цьому циркулярі зазначено, що... А, от воно: «Зневажання товариством місцевих високопоставлених чиновників — політика хибна». Тут маю сказати, що з цим докором я категорично не погоджуюся. Ми тут ні до чого. Адже саме ми виконуємо справжню, доручену урядом, роботу, живучи серед місцевих, і бачимо речі такими, якими вони є, а не витаємо в хмарах, як ці Педжетовські маріонетки, які лише заважають нам, видаючи вказівки зверху. Тут комісар зі мною погоджується, однак...
— Казна-що! — знов утрутився Елліс. — До чого тут комісар чи хтось інший? Це наш власний триклятий клуб! Хіба не можемо ми робити в ньому все, що нам заманеться? Яке вони мають право диктувати нам, що робити у вільний від службових обов’язків час?
— Саме так! — озвався Вестфілд.
— Не треба квапити події. Вислухавши комісара, я сказав, що передовсім маю виставити це питання на обговорення з вами. Він погодився, запропонувавши таке: знайдись у клубі бодай одна людина, яка підтримає цю ідею, на його думку, було б доцільним прислухатися до циркуляра й кооптувати тубільця. І навпаки: якщо весь клуб стане протестувати проти цієї вимоги, то від неї слід відмовитися. Але важливо: у такому разі думка повинна бути одностайною.
— Одностайна так одностайна, — буркнув Елліс.
— Тобто ви хочете сказати, — мовив Вестфілд, — що ми самі вирішуємо, чи пускати їх сюди?
— Гадаю, можна трактувати й так.
— Що ж, тоді слід йому передати, що ми всі до одного проти.
— До біса рішуче проти. Тому раз і назавжди хочемо поставити на цьому крапку.
— Саме так! — відрізав містер Лакерстін. Геть з-перед очей цих чорних телепнів! Дух військової єдності й усе таке.
На подібний звуковий супровід містера Лакерстіна в таких випадках завжди можна було розраховувати. Насправді до Британської Індії йому ніколи не було діла, як і не було до того, з ким пити — аборигеном чи співвітчизником. Але коронне «Саме так!» завжди було напоготові, коли хтось пропонував відшмагати бамбуком слуг чи кинути в киплячу олію націоналістів. І цим шляхетним виявом відданості Імперії містер Лакерстін пишався, виправдовуючи своє пияцтво. Це була його власна формула респектабельності. І сам Мак-Ґреґор потайки радів такому злагодженому рішенню. Адже якщо доведеться кооптувати когось із азійців, найімовірніше, це буде доктор Верасвамі, до якого після втечі Нга Шве О в нього був украй низький кредит довіри.
— Що ж, то я можу вважати, що всі виступили проти? — запитав він. — Якщо так, незабарно доповім комісарові. В іншому разі мусимо перейти до обговорення кандидата.
І ось тут підвівся Флорі. Настав час сказати своє слово. Серце, здавалось, підстрибнуло до самого горла й перекрило повітря. Зі слів Мак-Ґреґора було зрозуміло, що обрання доктора до членів клубу залежить лише від одного його слова. Але яка ж нудота, навіщо йому втручатися! Який лишень зчиниться ґвалт! Чорт його за язика смикнув пообіцяти докторові допомогу! Але яка вже різниця, він дав слово й мусив його дотримати. А ще зовсім нещодавно міг би з легкістю його порушити, як узірцевий пука-сахіб! Тоді, та не тепер. Він повинен довести справу до кінця. Повернувшись до усіх боком, приховуючи родиму пляму, Флорі здалеку почув свій тихий, винуватий голос:
— Наш друг містер Флорі має якусь пропозицію?
— Так. Я висуваю кандидатуру доктора Верасвамі.
Одразу здійнявся такий шквал емоцій, що містер Мак-Ґреґор був змушений стукнути кулаком по столу й нагадати джентльменам, що в сусідній кімнаті перебувають дами. Елліс, однак, і не думав зупинятися. Він знову схопився на ноги, шкіра навколо носа від люті вмить побілішала. Зараз вони стояли з Флорі обличчя до обличчя, кожен готовий завдати удару.
— Гей ти, недоумку, а ну бери своє слово назад!
— Ні, цього не буде.
— Ах ти ж свинюка недорізана! Підстилка чорномазих! Плазуєш перед ними, рабствуєш! Ти х... чортів мерзотник!
— Порядок! — вигукнув містер Мак-Ґреґор.
— Та ви лишень подивіться на нього! Полюбуйтеся! — майже в сльозах вигукнув Елліс. — Кинув усіх нас заради череватого нігера! Після всього, що ми йому втокмачували! Ми ж збиралися триматися спина до спини й назавжди дати відсіч часниковому смороду, відігнавши на сотні кілометрів від клубу! Боже мій, кишки вивертає від одного лише погляду на цього...
— Флорі, друже, забери свої слова назад! — сказав Вестфілд. — Не будь чортовим дурнем!
— Більшовизм у всій його красі, чорт забирай! — вигукнув містер Лакерстін.
— Гадаєте, мені є якесь діло до того, що ви тут говорите? Гадаєте, від вас тут щось залежить? Слово за Мак-Ґреґором.
— Що ж, то це ваше... ем-м-м-м... остаточне рішення? — похмуро запитав містер Мак-Ґреґор.
— Так.
— Шкода! Що ж, у такому разі, боюся, у мене не лишається вибору, — зітхнув містер Мак-Ґреґор.
— Ні! Стійте! Стривайте! — вигукнув Елліс, трясучись від люті. — Не піддавайтеся йому! Поставте на голосування! І якщо цей сучий син не кине в урну чорну кулю, як і всі ми, одразу ж виставимо його з клубу й заживемо по-людськи. Дворецький!
— Слухаю, сахібе! — відповів слуга, який щойно прибіг.
— Тягни сюди урну й кулі. Чому стоїш? Забирайся! — грубо додав він, коли дворецький виконав наказ.
Дихати стало нічим, опахало чомусь перестало рухатися. Із невдоволеним, проте неупередженим виразом містер Мак-Ґреґор підвівся й витягнув з урни для голосування дві шухляди, в яких зберігали чорні та білі кулі.
— Панове, маємо дотримуватися порядку. Містер Флорі пропонує кандидатуру доктора Верасвамі, цивільного хірурга. Вибір, на мою думку, хибний, вельми хибний! Однак перш ніж ставити питання на голосування...
— Та годі робити з мухи слона! — сказав Елліс. — Ось мій голос! І ще один за Максвелла, — додав він, закинувши в урну дві чорні кулі. А потім його раптом охопила лють, і він схопив шухляду з білим кулями й перевернув на долівку. Кулі швидко розкотилася по всіх закутках. — Ось! Якщо є охочі ними скористатися — уперед!
— Чортів блазень! Думаєш, ти цим робиш ліпше?
— Сахібе!
Від крику всі здригнулися й озирнулися назад. Над балясами веранди стирчало перелякане обличчя чокри, що видерся сюди знизу. Однією хилкою рукою він тримався за поруччя, а іншою тикав убік річки.
— Сахіб! Сахіб!
— Що там відбувається? — запитав Вестфілд.
Усі кинулися до вікна. Сампан, за яким кілька хвилин тому спостерігав Флорі, тепер причалив до берега, майже до самої галявини, а один з чоловіків чіплявся за кущ, намагаючись пришвартувати його. Бірманець у зеленому гаун-баунзі виходив на сушу.
— Це ж один з лісничих Максвелла! — зовсім іншим голосом сказав Елліс. — Боже! Щось сталося!
Побачивши містера Мак-Ґреґора, лісничий поспіхом вклонився в шико й стурбовано розвернувся до сампана. За ним вилізло четверо інших селян, які, крекчучи, витягай на берег загадковий згорток, що Флорі побачив ще здалеку. Згорток, завдовжки майже два метри, було обмотано полотнами, як мумію. Всередині присутніх пройняв крижаний холод. Лісничий глянув на веранду й побачивши, що прямої дороги немає, повів селян круговою стежкою, яка вела до клубу. Вони взяли згорток на плечі, як могильники підіймають труну. У лаундж знов забіг дворецький, і навіть його обличчя стало по-своєму смертельно білим, тобто сірим.