— Дворецький! — різко озвав його Мак-Ґреґор.
— Так, сер!
— Хутко біжи до салону й зачини двері. Нехай будуть закритими. Ти маєш не дати мемсахібам побачити це.
— Так, сер!
У коридорі почулися важкі кроки бірманців з їхньою ношею. Увійшовши до кімнати, перший з них похитнувся й ледь не впав, наскочивши на одну з білих куль, що валялися на підлозі. Бірманці стали на коліна, опустили ношу на підлогу й шанобливо схилилася над нею, склавши руки та уклонившись їй. До згортка кинувся Вестфілд, упав на коліна й відтягнув полотно.
— Боже милостивий! Лише погляньте на нього! — сказав він, не дуже здивувавшись побаченому. — Погляньте на цього бідолаху!
Із тихим скигленням Лакерстін відійшов в інший кінець кімнати. Ще відтоді, як згорток витягнули на берег, усі вони знали, що, а точніше хто, у ньому був. Це було тіло Максвелла, яке двоє родичів чоловіка, якого той застрелив, порізали на шматки.
Розділ двадцять другий
Смерть Максвелла сколихнула Чаутаду, навіть уся Бірма здригнулася. Цей страшний випадок («Випадок у Чаутаді, пам’ятаєте?» — ширилося по всіх усюдах) надовго в’ївся у пам’ять людей, навіть тоді, коли ім’я бідолашного молодика вже давно забули. Але чиєюсь особистою трагедією ця смерть не стала. Максвелл ні з ким не заводив близьких стосунків і був просто «славним малим», як і будь-хто інший із десяти тисяч відважних синів Англії в Бірмі. Ніхто зі співвітчизників насправді щиро за ним не горював. Але це не означає, що ця біда їх не обурила. Якраз навпаки — усі вони просто шаленіли від люті, бо сталося непростиме — убито білого. Коли таке трапляється на Сході, це проймає кожного англійця. Щороку в Бірмі вбивають приблизно вісім сотень корінного населення, на смерть яких ніхто не зважає, але вбивство білої людини — це святотатство. За вбивство Максвелла помстяться — у цьому ніхто не сумнівався. Щирі сльози за юнаком проливали лише кілька його слуг і відданий лісничий, який доставив у Чаутаду його тіло.
Особливої радості його кончина теж нікому не принесла, за винятком хіба що У По Кіна.
— Який щедрий подарунок небес! — казав він Ма Кін. — Якби навіть захотів, не зміг би ліпше все облаштувати. Єдине, чого мені бракувало, щоб змусити всіх серйозніше поставитися до мого заколоту, це трохи кровопролиття. Аж ось і воно! Кажу тобі, Кін Кін, із кожним днем у мені зростає впевненість, що мене веде якась вища сила.
— Ко По Кін, у тебе й справді немає ані крихти сорому! Навіть уявити не можу, як у тебе вистачає нахабства говорити такі речі. Хіба ти не боїшся, що тепер на твоїй совісті вбивство?
— Що! Я? Убивство на моїй совісті? Про що ти мелеш? У житті своєму не вбивав нікого, більшого за курку.
— Але ти потираєш руки над трупом цього бідолашного хлопчини.
— Потираю руки! Звісно ж, потираю! Чому ж мені цього не робити? Чи можна звинувачувати мене в тому, що хтось вирішив убити людину? Рибалка ловить і вбиває рибу, накликаючи на себе прокляття. Та хіба ми сиплемо прокльонами одне на одного за те, що їмо рибу? Звісно ж, ні. Чому ж не з’їсти її, якщо вона вже мертва? Дорогенька моя, тобі слід уважніше читати Писання.
Похорон відбувся наступного ранку перед сніданком. Зійшлися всі європейці, окрім Верролла, який, як завжди о цій порі, носився на поні майданом майже навпроти цвинтаря. Молебень читав містер Мак-Ґреґор. Зі знятими топі в руках могилу оточила невелика група англійців, потіючи в чорних костюмах, витягнутих із надр своїх шаф. Суворе ранкове світло безжально обпікало їхні жовтіші, ніж будь-коли обличчя, що визирали з-під потворного залежаного одягу. Усі, окрім Елізабет, мали зморщений і старечий вигляд. Проводити Максвелла в останню путь прийшов і доктор Верасвамі та ще із шість тубільців, проте вони скромно трималися подалі. На маленькому кладовищі було шістнадцять надгробків: робітники лісових фірм, чиновники, солдати, загиблі в забутих сутичках.
«Священній пам’яті Джона Генрі Спагналла, лейтенанта Індійської імперської поліції, котрий помер від холери під час сумлінного виконання свого...»
Флорі тьмяно згадував Спагналла. Дуже несподівано помер у таборі після другого нападу білої гарячки. Ближче до краю виднілися дерев’яні хрести могил євразійців, захоплені буйним помаранчевим цвітом повзучого жасмину, який, як міг, приховував величезні щурячі нори.
Закінчивши читати благоговійним голосом молебень, містер Мак-Ґреґор поважно рушив до виходу з кладовища, притискаючи до грудей свій сірий топі, який на Сході замінював циліндр. Біля воріт Флорі призупинився в надії зав’язати розмову з Елізабет, та вона пройшла повз нього, навіть не глянувши. Цього ранку його оминали всі. Вчорашнє вбивство перетворило його виступ на зборах у справжнє підступне зрадництво. Біля могили Елліс призупинив Вестфілда, зараз вони стояли там, діставши портсигари. До Флорі чітко долинали їхні гонорові голоси, що лунали над відкритою могилою:
— Боже, Вестфілде, Боже милостивий, як подумаю про нашого бідолашного пацана, аж кров закипає! Не спав всю ніч. Просто не міг.
— Так, друже, кепські справи. Та ти не думай, кілька голів за нього ми точно підвісимо. Два трупи за один його — найліпше, що ми можемо зробити.
— Два? Їх має бути не менше як п’ятдесят! Ми мусимо перевернути догори дриґом небо із землею й повісити їх усіх. Уже знаєш їхні імена?
— Аякже! Увесь клятий округ знає, чиїх це рук справа. У таких випадках ми зажди знаємо, кого хапати, та перешкода в іншому — змусити цих чортових селян заговорити.
— Ех, Бог у поміч! Цього разу вже постарайся витрясти з них усе. І не здумай зважати на бісів закон. Вибий це з них. Катуй їх — що завгодно, аби було діло. Якщо захочете підкупити якихось свідків, я до ваших послуг! Розмажу сотню їхніх.
— Боюся, таке мені тут не дозволять, а так хотілося. Мої хлопці швидко дізналися б, як розговорити цих хробаків. Закинути на мурашник, натерти перцем одне місце... Але зараз із цим ніяк. Мусимо дотримуватися власних бісових безглуздих законів. Та ти не хвилюйся, підвісимо як слід. Ми вже маємо всі потрібні докази, — відповів зітхнувши Вестфілд.
— От і чудово! А як піймаєте, а ті не зізнаватимуться, пристрель їх! Зімітуй утечу чи щось таке. Що завгодно, аби не відпускати цю кляту сволоту!
— Та не відпустимо, не переймайся ти так, схопимо. Когось точно схопимо. Уже ліпше підвісити не того, ніж зовсім нікого, — додав він, несвідомо цитуючи класика.
— Діло говориш! Доки не побачу, як вони гойдаються на шибениці, не зможу спати, — сказав Елліс, відходячи з Вестфілдом під руку від могили. — Дідько! Час забиратися з цього сонця! Я скоро сконаю від спраги.
Сконати хотіли всі, але спускатися до клубу випити одразу після похорону було не найпристойнішою ідеєю. Європейці розбіглися по своїх будинках, а четверо мітлачів, закинувши сіру, схожу на цемент, землю назад у могилу, сформували з неї кривий гробівець.
Після сніданку Елліс спускався до своєї контори з тростиною в руці. Спека вижарювала очі. Він викупався і переодягнувся в сорочку й шорти, але година, проведена в шерстяному чорному костюмі, спровокувала напад огидної пітниці. Вестфілд уже встиг зникнути на мотоциклі, вирушивши зі своїм інспектором і шістьма озброєними поліціянтами ловити вбивць. Він навіть Верроллові звелів приєднатися. Не те щоб з нього там була бодай якась користь, просто, як сказав Вестфілд, молокососу піде на користь хоч раз чимось зайнятися.
Елліс вигнув плечі — пітниця діймала просто нестерпно. Лють вирувала в його тілі, немов гіркий сік. Цілу ніч він роздумував над тим, що сталося. Ці кляті виродки, підступні боягузливі мерзотники вбили білого, лише подумати — убили білого! Гади, сволота чорномаза, треба влаштувати їм за це пекло на землі! Чому ми прийняли ці прокляті делікатні закони? Чому ми не пручалися? Чи можна уявити подібне в німецьких колоніях до війни? От німці молодці! Знали управу на цих нігерів! Розправа! Батогами їх зі шкіри носорогів! Навалами на їхні села! Худобу вирізати, врожаї спалити, знищити все пострілом з гармати!