— Елізабет...
— Нас можуть побачити! — сказала вона й легенько висмикнула руку.
— Елізабет, я давно хочу вам дещо сказати. Пам’ятаєте листа, який я написав вам із джунглів, після нашої... ну кілька тижнів тому?
— Так.
— Пам’ятаєте, що в ньому було?
— Так. Вибачте, що не відповіла. Просто...
— Тоді я й не очікував, що ви відповісте. Але, якщо дозволите, хочу дещо нагадати із написаного.
Звісно ж, у листі він доволі немічно зізнався їй у коханні і що буде завжди кохати, що б там далі не сталося. Вони стояли так близько, що ледь не торкалися обличчями одне одного. Підкорившись своїм почуттям так швидко, що згодом навіть не міг повірити, що це насправді сталося, Флорі оповив її руками й потягнув до себе. Елізабет не пручалася й дозволила йому підняти її обличчя та поцілувати; потім раптом відсахнулася й захитала головою. Можливо, боялася, що хтось побачить, можливо, через мокрі від дощу вуса. Не сказавши ні слова, вона вивільнилася з його обіймів і поспіхом рушила до клубу. На її обличчі читався смуток, докори сумління, але не гнів.
Флорі повільно пішов за нею, та в клубі наткнувся на містера Мак-Ґрегора в надзвичайно гарному гуморі. Щойно той побачив Флорі, щиросердо прогримів: «Ага! А ось і герой-переможець!», відтак уже серйозніше повторив свої вітання. Не гаючи часу, Флорі замовив кілька слів і про доктора, досить жваво зобразивши героїчну постать друга в придушенні повстання: «Він був просто посеред натовпу, бився, як тигр». Не можна сказати, що він аж надто перебільшував, оскільки доктор справді ризикував своїм життям. Це неабияк вразило спочатку містера Мак-Ґрегора, а потім й інших, коли розповідь дійшла й до них. Схвальний відгук одного європейця завжди приносив азійцю набагато більше користі, ніж свідчення тисячі його співвітчизників. Тепер це було слово Флорі, і воно мало вагу. Добре ім’я доктора було майже відновлено. Його обрання до клубу можна було вважати справою вирішеною.
Однак остаточно все не встигли владнати, бо Флорі мав повертатися до табору. Того ж вечора він рушив у джунглі, знову вирішив іти вночі, не встигнувши попрощатися й договорити з Елізабет. Подорожувати джунглями зараз було цілком безпечно, адже безглуздому заколоту остаточно настав кінець. Після початку дощів про повстання тут згадують нечасто — бірманці надто заклопотані оранкою, та й заболочені поля стають непрохідними для великого скупчення людей. До Чаутади Флорі збирався повернутися за десять днів, якраз вчасно, щоб не пропустити черговий візит святого отця. Насправді ж йому просто не хотілося перебувати в місті, поки біля Елізабет ошивався Верролл. І хай як у це не вірилося, але весь біль, уся мерзенна отруйна заздрість, що мучила його раніше, — усе зникло тепер, коли він знав, що йому пробачили. Зараз між ними стояв лише Верролл. Флорі навіть перестали переслідувати кошмари, в яких Елізабет тоне в обіймах лейтенанта, адже тепер він знав, що рано чи пізно їхній роман завершиться так само стрімко як і розпочався. Адже було ясно, що Верролл ніколи не одружиться на Елізабет. Такі суб’єкти ніколи не зв’язують себе священними узами шлюбу зі збанкрутілими дівчатами, яких випадково зустрічають на забутих Богом індійських станціях. З Елізабет він лише розважався. Невдовзі Верролл її покине, і вона повернеться до нього — до Флорі. І цього йому буде досить, навіть більше ніж він міг сподіватися. Смирення справжньої любові буває надто жахливим.
У По Кін не тямився від люті. Нікчемний заколот застав його зненацька, що було з ним чи не вперше в житті. Він утрутився в механізм його планів, наче сипнув жменю піску на коліщата. Справу зі знеславленням доктора треба було починати спочатку. За давно заведеною традицією, розпочали знов із анонімок, яких нині треба було стільки, що Хла Пе аж на два дні закрився вдома — цього разу з бронхітом, щоб устигнути виконати замовлення. Доктора звинувачували в усіх можливих злочинах — від мужолозтва до крадіжок державних поштових марок. Відбувся суд над тюремним наглядачем, який допоміг утекти Нга Шве О. Витративши цілих двісті рупій на підкуп свідків, У По Кін тріумфально відстояв його честь. На Мак-Ґреґора посипалося ще більше листів, в яких докладно описано, що насправді за втечею стоїть не хто інший, як доктор Верасвамі, який намагається перекласти провину на безпорадного підлеглого. Однак результати були геть невтішними. У таємному листі Мак-Ґреґора комісарові, в якому той звітував про придушене повстання, — який, звісно ж, заздалегідь перехопив і прочитав крокодил, — тривожно сповіщав, що доктор був «персоною вельми благонадійною», що змусило У По Кіна скликати військову нараду.
— Настав час для рішучого кроку, — сказав він іншим, проводячи засідання в себе на передній веранді перед сніданком. Перед ним сиділи Ма Кін, Ба Сейн і Хла Пе (останній — перспективний юнак вісімнадцяти років із світлими очими й манерою триматися людини, яка, безумовно, досягне успіху в житті).
— Ми б’ємося об цегляну стіну, — продовжив У По Кін, — і ця стіна — Флорі. Хто б міг подумати, що той жалюгідний боягуз так завзято захищатиме свого друга? Але маємо, що маємо. Допоки у Верасвамі є його підтримка, ми безсилі.
— Я мав розмову із дворецьким клубу, сер, — сказав Ба Сейн. — Він говорить, що містер Елліс і містер Вестфілд усе ще проти обрання доктора до членів клубу. Вам не здається, що невдовзі, щойно згасне остання згадка про повстання, вони знову розсваряться з Флорі?
— Ну, звісно ж, посваряться, вони те й роблять, що сваряться. Але поки цього не станеться, ситуація вкрай серйозна. Лише уявіть, що його справді могли обрати! Гадаю, якби це сталося, я б оскаженів, а потім мене б грець ухопив. Ні, нам залишається лише одне. Ми повинні вдарити саме по Флорі!
— По Флорі, сер? По білому сахібові?
— Чому я маю цього боятися? Не одного білого прибрав з дороги. Разок добряче підмочимо його репутацію й докторові гаплик. Ганьба йому навіки! Я так його осоромлю, що ніколи в житті він не наважиться припхати свою жирну пику до клубу!
— Але, сер! Ми говоримо про білого чоловіка! Хто ми такі, щоб у чомусь його звинувачувати? Хто нам повірить, коли на кону стоятиме наше слово й слово білої людини?
— Нема в тебе стратегічного мислення, Ко Ба Сейне. Білого не звинувачують, його хапають на гарячому. Зганьбити публічно просто in flagrante delicto — на місці злочину. А тепер усі замовкніть, я думатиму.
У повітрі повисла напружена пауза. У По Кін застиг, пильно вдивляючись в завісу дощу, заклавши руки за спину, а долоні — на виступ потужних величезних сідниць. Три пари очей збентежено спостерігали за ним з кінця веранди. Розмова про напад на гідність білої людини й очікування появи грандіозного плану для подолання перешкоди, яка була їм не по зубах, неабияк налякала присутніх. Здалеку це нагадувало відому картину, можливо, авторства Мейссоньє, на якій Наполеон у Москві задумливо вивчає карти бойових дій, поки його маршали мовчки чекають, смикаючи в руках свої трикутні капелюхи. Але У По Кін, звісно, оцінював ситуацію ліпше за свого французького колегу. Через дві хвилини план дій був готовий. До своєї трійці він розвернувся з радісним обличчям. Доктор помилявся, коли описував У По Кіна, який аж пританцьовував від радості; його статура навряд чи годилася для танців, але якби так сталося, що раптом зійшла б, цієї миті він точно б затанцював. Він підізвав Ба Сейна й кілька секунд щось шепотів йому на вухо.
— Ну як тобі? — уголос підсумував він.
Обличчям Ба Сейна повільно розпливалася широка натягнута й недовірлива посмішка.
— На всі витрати піде не більше як п’ятдесят рупій, — сяючи додав У По Кін.
Далі присутнім докладно представив план, і коли всі його почули, навіть Ба Сейн, який рідко коли сміявся, навіть Ма Кін, яка завжди глибоко в душі засуджувала всі лиходійства чоловіка, вибухнули розгонистим сміхом. Аж надто геніальним був план, щоб йому протистояти.
А дощ усе лив і лив. Наступного дня після повернення Флорі до табору, дощ падав тридцять вісім годин поспіль, інколи сповільнюючи темп до англійського дощу, інколи проливався такими водоспадами, що здавалося, хмари всмоктали в себе цілий океан. Брязкання по даху доводило до сказу вже через кілька годин. Коли дощі ненадовго вщухали, виходило сонце й спопеляло землю найлютішим своїм сяйвом. Багнюка на дорогах і полях починала тріскати й випаровувати вологу, тіло рясно обсипали нові виразки пітниці. Із першими дощами зі своїх коконів повилуплювалися зграї летючих жуків; один їхній різновид — щитники — заполонив округ, наче єгипетська виразка. Вони табунами залітали в будинки, кидалися на обідні столи й миттю знищуючи всю їжу. Вечорами, коли дощ лив поволі, Веролл з Елізабет продовжували свої прогулянки верхи. Сам Верролл не зважав на будь-яку погоду, але терпіти не міг, коли його поні заляпував бруд. Промайнув ще тиждень. Між Флорі й Елізабер усе було як і раніше: жодного вияву більшої або меншої близькості ніж на початку знайомства. Довгоочікувана пропозиція руки й серця все ніяк не надходила. Раптом прогриміла тривожна звістка: через містера Мак-Ґреґора до клубу дійшла новина, що Верролл відбуває з Чаутади. Військова поліція й досі лишатиметься тут, проте під командуванням іншого офіцера, який прибуде сюди на заміну, але ще невідомо коли. Елізабет напруженого вичікувала. Має ж він нарешті хоч наостанок прояснити їхні стосунки? Зробити перший крок вона не могла, як не могла навіть наважитися запитати його, чи справді він їде. Лишалося тільки чекати, поки той сам усе скаже. Але Верролл не сказав нічого. А потім одного вечора він просто не з’явився в клубі. Минуло ще два дні, протягом яких Елізабет марно чекала зустрічі.