Дівчина не знаходила собі місця, та що вона могла вдіяти? І хоч Верролл з Елізабет кілька тижнів поспіль були майже нерозлучні, в якомусь розумінні вони залишались досить чужими одне одному. Він так демонстративно тримався осторонь від усіх! Навіть жодного разу не зайшов у будинок Лакерстінів. Верролл ніби провів межу між ними, давши знати, що його не слід шукати в придорожньому готелі або ж писати листи. На ранкове шикування на майдані він також не з’явився. Нічого не лишалося, як просто чекати, коли він вирішить знову дати про себе знати. Та коли нарешті з’явиться, чи запропонує він вийти за нього? Та, звісно ж, як інакше! І для Елізабет, і для її тітки, хоч жодна з них ніколи не говорили про це відверто, пропозиція Верролла була просто догматом віри. Надія, з якою Елізабет чекала їхньої наступної зустрічі, завдавала майже фізичного болю. Милостивий Боже, будь ласка, дай нам ще тиждень перш ніж він поїде. Ще чотири прогулянки верхи... чи навіть три... добре, ще дві — і все нарешті буде якнайліпше. Благаю, Боже, нехай просто з’явиться! Або коли прийде, то точно не для того, щоб просто попрощатися! Щовечора двоє жінок спускалися до клубу й сиділи там до пізньої ночі, прислухуючись до кроків Верролла знадвору в надії, що це ніхто не помічає. Але кроки так і не почулися. Елліс, який чудово розумів ситуацію, єхидно посміхався в кріслі, спостерігаючи за Елізабет, як за героїнею дешевої комедії. Найгірше було те, що містер Лакерстін тепер клеївся до Елізабет майже цілодобово. Він зовсім втратив і сором, і здоровий глузд. Майже не ховаючись від слуг, підкараулював її у закутках, хапав у свої лапища й починав мацати, віддаючись тваринним інстинктам. Єдиним захистом дівчини були погрози все розповісти тітці. На щастя, Лакерстін був надто дурний, щоб зрозуміти, що вона ніколи не наважиться цього зробити.
На ранок третього дня Елізабет з тіткою прибули до клубу саме вчасно, щоб не потрапити в шторм. Як завжди, зайняли свій пост у лаунджі й хвилини за дві почули, як хтось виливає воду з черевиків у коридорі. Серця обох жінок стислися. А раптом Верролл? Наступної миті до кімнати, розстібаючи на ходу довгий плащ, увійшов молодий чоловік. Кремезний, життєрадісний, на перший погляд, дурнуватий юнак років двадцяти п’яти, із пухкими налитими щоками, світлим волоссям, і, як виявилося згодом, оглушливим сміхом.
Місіс Лакерстін видала якийсь нечіткий звук — з грудей вирвалось розчарування. Проте парубок одразу ж кинувся вітатися з тією безпосередньою товариськістю людини, яка з усіма тримається за панібрата ще від першої зустрічі.
— Здоровенькі були! Бонжур-тужур! — привітався він. — А ось і казковий принц! Сподіваюсь, я не став назаваді чого б там не було й усе таке? Не припхався на відрадні сімейні посиденьки чи що там ще буває?
— Ну що ви, зовсім ні! — відповіла місіс Лакерстін, ледь приховуючи здивування.
— Ну знаєте, я про те, що просто хотів зайти до клубу, кинути оком, що тут до чого, ну розумієте. Так би мовити, акліматизуватися до місцевого сорту віскі. Уночі приїхав.
— То ви десь тут зупинилися? — запитала місіс Лакерстін, і досі нічого не тямлячи. Поповнення тут начебто не чекали.
— Саме так. На превелике своє задоволення.
— Але ми не чули, щоб хтось... Ах, ну звичайно! Ви, певне, з лісового департаменту? Приїхали на місце бідолашного містера Максвелла?
— Що? Якого ще лісового департаменту? Це вже навряд! Перед вами новий військовий поліцюган.
— Хто, перепрошую?
— Новий військовий поліцюган. Переймаю естафету старини Верролла. Те миле личко отримало наказ повертатися до свого полку. Таке враження, що зібрався за секунду. Добрячий розгардіяш залишив по собі вашому покірному слузі.
І хоч військовий поліціянт був несосвітенно дурний, але навіть він помітив, що Елізабет зараз знепритомніє. Зависла незручна пауза. Через кілька хвилин місіс Лакерстін усе ж оговталася й мовила:
— Містер Верролл, кажете, зібрався? Ви маєте на увазі, що він зібрався в дорогу й готовий їхати?
— Їхати? Та він уже тю-тю!
— Уже?
— Ну майже вже! Потяг відправляється хвилин за тридцять. Певне, уже на станції. Відправив йому трудовий батальйон. Там не завадить допомога з усіма цими поні, ну ви розумієте.
Імовірно, далі були ще якість пояснення, але ані Елізабет, ані її тітка, ошелешені новиною, уже не чули ні слова. П’ятнадцять секунд їм знадобилося, щоб прийти до тями, підвестися і, навіть не попрощавшись з військовим поліціянтом, вийти на сходи веранди.
— Дворецький! — різко крикнула місіс Лакерстін. — Веліть моєму рикші подати до переднього входу. Хутко!
Потім, дочекавшись свого рикшу й умостившись у візку, вона тицьнула в нього парасолькою й знов крикнула: «До станції, джалді!»
Елізабет накинула плащ, місіс Лакерстін схилилася в повозі, ховаючись під парасолькою, але проти дощу все це було безсиле. Це був не дощ, а скоріш водяна завіса, плащ Елізабет промок ще до того, як вони дісталися воріт, рикшу, здавалось, ось-ось підхопить і понесе вітер. Утягнувши голову, він, стогнучи, боровся з буревієм. Усередині Елізабет все кипіло. Вона щосили намагалася себе опанувати. Це була помилка, безумовно, як інакше? Якась безглузда помилка. Звісно ж, він написав їй, та лист загубився в дорозі. Усе було, усе повинно бути саме так! Не могло ж вийти так, що він просто вирішив залишити її тут, навіть не попрощавшись! Та якби і так... ні... навіть тоді вона б не втратила надії! Ось Верролл побачить її на платформі — розтане лід, і він не зможе її залишити! Коли до станції було рукою подати, вона призупинилась пощипати щічки, щоб додати трохи рум’янцю. Промоклий до нитки наряд сипаїв з військової поліції поспіхом катав туди-сюди ручні візки з багажем. Трудовий батальйон Верролла в дії. Хвала небесам, у запасі ще п’ятнадцять хвилин. Ще п’ятнадцять хвилин потяг не рушить з місця. Слава Господові хоча б за самий цей останній шанс побачити його!
Вони прибули на платформу якраз вчасно, щоб побачити, як поїзд виїжджає зі станції та набирає швидкість серією глухих спусків пари. Начальник станції, товстенький чорношкірий коротун, стояв на лінії із жалем проводжав потяг. Однією рукою він притримував водонепроникну накидку на топі, іншою відбивався від двох індусів, які стрибали навколо нього й щось без упину торочили. Місіс Лакерстін висунулася з повозу й схвильовано прокричала крізь дощ:
— Начальнику станції!
— Так, мадам!
— Що це за потяг?
— На Мандалай, мадам.
— На Мандалай! Не може бути!
— Запевняю вас, мадам! Це саме мандалайський потяг. — Він підійшов до них, знімаючи топі.
— А містер Верролл? Поліціянт? Він же не на ньому?
— Так, мадам, він щойно відправився цим потягом, — сказав начальник, махнувши рукою на потяг, який, набираючи швидкість, швидко віддалявся в завісі дощу й пари.