Ко Сла вже значився у заповіті, залишалася Фло. Він поклав пістолет на стіл і вийшов на вулицю. Фло гралася з Ба Шіном, молодшим сином Ко Сла, під навісом літньої кухні, де слуги лишили тліти залишки багаття. Вона бігала навколо дітлаха, на голому пузі якого червоніли відблиски жевріючого вугілля, оголюючи свої крихітні зубки й удаючи, що збирається його вкусити; а той кликав її до себе, реготав і трішечки побоювався.
— Фло! Іди до мене, Фло!
Вона почула й слухняно побігла за ним, зупинившись біля дверей спальні. Здається, лише зараз вона почала здогадуватись, що відбувається щось лихе. Вона трохи відступила назад і застигла на місці, жалібно дивлячись на нього, не бажаючи заходити всередину.
— Ну ж бо, заходь!
Вона заграла хвостиком, та з місця не ворухнулася.
— Давай, Фло! Давай, старенька! До мене!
Раптом Фло сполошилася, заскиглила, опустила хвостик і позадкувала назад.
— Чорти тебе дери! Іди до мене, кажу! — закричав він, узявши її за гриву й закинувши в кімнату, зачинивши за собою двері.
Він підійшов до столу, на якому лежав пістолет.
— А тепер іди до мене! Роби, що тобі кажуть!
Вона пригнулася й знову заскиглила, цього разу просячи пробачення за свою непокору господареві. Серце Флорі розривалося від жалю, він не міг це чути.
— Ну ж бо, моя дівчинко! Моя любесенька Фло! Господар тебе не скривдить. Іди до мене!
Вона дуже повільно поповзла до його ніг, тручи животиком підлогу, і не переставала скиглити. Фло опустила голову, ніби боялася дивитись на нього. Коли вона була за крок від Флорі, той вистрелив, рознісши її череп на маленькі друзки.
Розбризкані залишки її мізків були, наче червоний оксамит. То он який він матиме вигляд? Тоді в серце, а не в голову. Знадвору почулися поспішні кроки слуг і голосіння — мабуть, почули постріл. Він поспішно розірвав піджак і притиснув дуло пістолета до сорочки. По краю столу проповзла напівпрозора, наче з желатину, ящірка, намагаючись повечеряти міллю. Флорі натиснув курок.
Увірвавшись у спальню, якийсь час Ко Сла не міг розгледіти нічого, окрім мертвого тіла собаки. Потім помітив ноги свого господаря, що п’ятами вгору виднілися з-за ліжка. Закричав, щоб у кімнату не пускали дітей. Перелякані слуги розбіглися по своїх хижах. Тоді, коли крізь веранду забіг Ба Пе, Ко Сла впав біля тіла Флорі на гачок.
— Застрелився?
— Напевне. Перевернімо його на спину. Святі небеса! Біжи за індійським доктором! Біжи, що є духу!
Сорочка Флорі червоніла акуратним отвором, не більше за зроблений олівцем в аркуші паперу. Він був мертвий, сумнівів не було. Із величезним зусиллям Ко Сла вдалося затягнути його на ліжко, інші слуги відмовилися торкатися тіла. Доктор з’явився вже за двадцять хвилин. Почувши лише неясну звістку про те, що Флорі поранено, він хутко сів на велосипед і, попри шторм, стрілою мчав пагорбом. Поспіхом кинув велосипед на клумбу й забіг у будинок через веранду. Він задихався й нічого не бачив крізь запітнілі окуляри. Скинув їх і короткозоро зіщулившись, підійшов до ліжка.
— Що трапилося, друже? — схвильовано запитав він. — Вас поранено? Де?
Підійшовши ближче, він розгледів тіло і відчайдушно зойкнув.
— Ой, що це? Що з ним сталося?
— Застрелився, сер.
Лікар упав на коліна, порвав на Флорі сорочку й притулив вухо до його грудей. Не тямлячи себе від горя, він схопив мертвого друга за плечі й почав трусити в надії, що це може його оживити. Одна рука Флорі мляво впала й повисла на краю ліжка. Доктор підняв її і поклав назад, а потім, не випускаючи її зі своїх долонь, раптом розплакався. Ко Сла стояв біля підніжжя ліжка, здавалося, він постарів років на двадцять. Доктор підвівся, а потім, на мить утративши контроль над собою, притулився до опори ліжка й голосно несамовито заплакав, повернувшись до Ко Сла спиною, над якою здіймалися його пухкі плечі. Опанувавши себе, він знову обернувся.
— Як це сталося?
— Ми чули два постріли. Він сам усе зробив, жодних сумнівів, та я не знаю чому.
— Чому ви вирішили, що він зробив це навмисне? Чому відкидаєте нещасний випадок?
Замість відповіді Ко Сла мовчки вказав на труп Фло. На мить доктор замислився, а потім ніжними вправними руками накрив мерця простирадлом, прикривши й ноги, і голову. Смерть ніби висмоктала весь колір відмітини, зараз це була не більше ніж сіра пляма.
— Негайно поховайте собаку. Я скажу містерові Мак-Ґреґору, що це сталося випадково, коли він чистив револьвер. Переконайтеся, що собаку поховано. Ваш господар був моїм другом. На його надгробку не повинно бути напису, що він покінчив життя самогубством.
Розділ двадцять п’ятий
Пощастило, що святий отець лишився в Чаутаді на ніч і встиг наступного дня перед вечірнім потягом прочитати як годиться молебень і навіть стисло перерахувати чесноти померлого. Усі мертві англійці одразу стають доброчесними. «Смерть від нещасного випадку» — офіційний вирок (доктор Верасвамі всім своїм судово-медичним досвідом довів, що обставини свідчать саме про це), що як належить нанесено на надгробок. Звісно ж, вірили в це одиниці. Справжньою епітафією Флорі стали слова, які зрідка спливали у світських бесідах (адже англійця, який помирає в Бірмі, швидко забувають): «Флорі? О так, чорнявий із родимою плямою. Застрелився в Чаутаді 1926 року. Подейкують, що через якесь дівчисько. Чортів дурень». Здавалося, ніхто, окрім Елізабет, не був надто здивований тим, що сталося. Самогубства європейців у Бірмі — річ досить поширена, і коли вони таки трапляються, нікого аж так не дивують.
Смерть Флорі спричинила кілька наслідків. Перший і найважливіший — доктора Верасвамі, як той й очікував, було повністю знищено. Почесне звання друга білої людини (єдине, що рятувало його раніше) пішло в небуття. І хоча Флорі ніколи не ладнав з іншими європейцями, дружба з ним мала одну перевагу — він був білим, а це давало певний престиж. Щойно його не стало, падіння доктора стало неминучим. Вичекавши потрібний час, У По Кін знову завдав удару, цього разу сильнішого за всі попередні. Лише три місяці йому знадобилося, щоб утовкмачити в голови всім європейцям Чаутади, що доктор був останнім пройдисвітом і негідником. І це притому, що жодного публічного звинувачення проти нього не було висунуто (тут У По Кін був дуже обережний). Навіть Еллісові відібрало б мову, спитай його, у чому саме був винен лікар; але на тому, що він був негідником, зійшлися всі. Потроху загальна підозра суспільства до нього звелася до однієї бірманської фрази «шок де». Тепер про Верасвамі згадували приблизно так: по-своєму доволі розумний малий, непоганий лікар як для тубільця, але він цілковитий «шок де». «Шок де» можна перекласти приблизно як «той, що не вартий довіри», а коли корінного чиновника називають «шок де», його кар’єру на цьому завершено.
Поміж високими чинами прокотилася хвиля обурливих кивків і підморгувань, у результаті чого доктора понизили до рангу помічника хірурга й перевели до лікарні загального профілю в Мандалаї. Там він і працює донині, ймовірно, там і вийде на пенсію. Мандалай — місто досить неприємне, надто запилюжене й нестерпно спекотне, і, як кажуть, прославилося своєю великою «П»: пагоди, паріан, поросята, пастори й повії. Звичайна робота в лікарні тут — річ безрадісна. Живе доктор безпосередньо на території лікарні в маленькому бунгало, що в минулому було пекарнею, крихітний двір обнесено по периметру гофрованим залізним парканом. Вечорами підробляє приватною практикою, щоб якось зводити кінці з кінцями після зменшення зарплатні. Його прийняли до другосортного клубу, членами якого здебільшого були індійські кухарі. Головна гордість клубу — єдиний європейський член — електрик із Глазго на ім’я Мак-Дуґалл, якого звільнили з Іравадської пасажирсько-вантажної паромної компанії за пияцтво, і який нині мешкає із сумнівним комфортом у гаражах. Тупий вайло, якого цікавлять лише віскі й генератори. Доктор, який і досі не може повірити, що біла людина може бути невігласом, майже щовечора намагається залучити його до того, що він і досі називає «культурною розмовою» Утім, поки що результати дуже невтішні.