Тоді вибухлий вгору білий стовп почав опадати, і з нього виступив малий, сухий і кволий тілом, але з гарним янголячим лицем ченчик, білий, як лунь, із торбою за плечима і з патерицею в руці…
…Було навколо тихо. Климентій лежав, безсило розкинувшись на ложі, і йому здавалося, що стеля над ним спрозоріла, і побачив він останні зорі, що їх швидко поїдало ранкове світло. Біля нього, розпалена й розмлоєна, лежала молодичка, а він відчував на душі мир.
— А що, панотче, — спитала молодичка, — пізнав спокусу? Чи ж солодка?
— Як мед, — мовив хрипко Климентій. — Але гіркцй. Дякую тобі, Боже, що дав мені хоч раз у житті його покуштувати. Тепер і каятися буде за що.
Молодичка розсміялася. І той сміх був наче розлите в цьому ранку перше сонячне проміння. Сам же Климентій поволі наповнювався печаллю. Адже увіч відчував, більше того, знав, що тіло його порожніє, замовкає, втишується, змиряється і ніби всихає, що волосся його білішає, і він, хоча й дістав волю від того, кого перебрав на себе й пустив у себе, чомусь не відчував од того радості. Адже чудово знав, що він уже в цьому світі не для життя. Ще походить дорогами, ще зустріне різних людей, ще лишить для них трохи добра, ще понавчає їх і напише ряд віршів, але все те буде не таке, як раніше, раніше було справжнє, а тепер імітоване. І все тому, що він вийшов аж на таку боротьбу, до якої не май достатньої сили. Згорів змій, але згорів і молодець, а з’їв їх один і той же вогонь.
Климентій зітхнув і скосив око на оголене жіноче тіло, що вільно лежало побіч нього. Ранок освітив його, і воно світилося. Ясним і рівним світлом, таємничим, принадним і прегарним. І він раптом задихнувся від почуття, якого ніколи не відав і яке, наче ота лапа уві сні, болюче зчавило йому горло. Адже те тіло хоч і лежало поруч, але вже віддалилося від нього настільки, що дістатися до нього вдруге не буде в ньому сили. Бо він у цьому світі таки не для життя. Адже свою вирішальну битву відбув. Битву, в якій не буває переможця, хоч переможені є. A щe збагнув, що святі отці, котрі умертвляли тіло, разом із бісом плоті долали в собі й Бога й плоті, таж-бо з’єднання чоловіка з жінкою зумовлює вічність людини, поки світ світом, а вічність і є Бог.
1997 р.
Закон зла
Загублена в часi
Роздiл I
Історія ця справжня і відбулась у Житомирі в 1713 році. Одного гарного весняного дня ішла собі вулицею така собі слюсарка Варвара Сакуниха, цілком добродушна й спокійна і то тому, що перед тим завітала до куми, яку на вулиці прозивали трохи негарним словом Сциклиха, бо єдина вживала до їжі разом з родиною загадкову рибу, котра водиться у тутешніх ріках Тетереві та Кам’янці і називається сцикля. Отож Сакуниха прокинулася сьогодні й трохи погиркалася з чоловіком, слюсарем Степаном Сакуном, але тим не звільнила собі душі, бо чоловік гримнув дверима і з хати пішов, отже, жінка йому всіх зібраних у голові, в животі, в горлянці та роті слів не встигла із себе викинути, чи випустити, чи виригнути, а коли подібне в жінок трапляється, їм недобре стає. Отож Сакуниха й помчалася до Сциклихи, а що та цього ранку вчинила зі своїм чоловіком те саме й той був прогнаний на річку наловити свіжих сцикль, то обидві білі голови, а по-місцевому, кубіти, мали чи дістали змогу звільнитися від скверни невимовлених слів, і таку акцію вони у спільному товаристві вчинили з немалим натхненням — ось чому Сакуниха йшла тепер вулицею сумирна, добродушна й спокійна, поглядаючи на світ привітним оком, цілком забувши про те, що погиркалася із чоловіком, навіть покаялася трохи й цілком вибачила йому не так те, що стало причиною її ґдирання, як те, що гримнув так нешпетно дверима й запечатав у ній скверну невимовлених слів. Але життя, як давно переконалася Варвара Сакуниха, існує й твориться не так за законами добра, як більше за законом зла, бо їй не судилося натішитись із власного добродушшя, а отже, втримати спокій, Хоча скверна невимовлених слів її вже не мучила, бо коли простувала повз двір броварника Омелька Костюченка, бувши біла, мов ягничка, й не менш ягнички мирна й утишена, навіть із невеличким каяттям у серці, то уздріла того броварника, котрий сидів біля своїх воріт із києм, пофарбованим начорно, та й сам був чорний, як ворон, смоляне волосся випирало з-під чорної шапки, чорні брови лежали, як налиті кров’ю п’явки, чорне паростя перлося з обох ніздер, а вуса висіли гадючками, ясна річ, також чорними. Омелько Костюченко блиснув чорним вогнем несамовитих очей і сказав таке дивне, що Варвара Сакуниха аж стала, аж рота розтулила, саме того рота, з якого недавно так щасливо були витрушені зайві та й незайві слова, ось чому й стала така без’язика. Омелько ж Костюченко, броварник, їй сказав: