Саме в цей час, про який почну свою розповідь, отець Іларіон Денисович складав «Парергон» чуд святих образу Пречистої Богородиці в монастирі Куп’ятицькім, тим його твором зацікавився мій давній знайомий із Києва, також Атанасій, Кальнофойський, який і від себе складав і готував до друку «Тератургему, або чуда, які були як в монастирі Печерськім Київським, так і в обох святих печерах». Атанасій Кальнофойський обіцяв і працю нашого ігумена надрукувати, — пишу про це, бо і я брав участь у тій роботі, складаючи поетичні надгробки великим людям, похованим у Куп’ятицькій церкві.
У 1636 році митрополит київський Петро Могила прислав Іларіону листа, який, власне, й порушив моє спокійне іноче життя в монастирі, і саме з того моменту, як то кажуть простолюдини, мій віз покотився з гори, про що я похапцем хочу розповісти в цьому писанні, яке частково записав раніше, а довершую у дивній і жахкій землі, куди потрапив, а чиню це, щоб захистити потомні покоління від нерозважливості, в яку потрапив сам. Дописую це послання в закиненій лісовій мисливській хатині на друкованих у Києво-Печерському монастирі паперових образах Пречистої Богородиці з другого чистого боку і хочу не позбутися переконання, що це вона, пресвята, надихнула мене до цієї праці, адже я сам після усього пережитого ніби приречений, і вже мені самому нічого не потрібно, але хай про мене і всі мої дивні пережиття знають інші люди — це єдине, що гріє мою закоцюблу душу, і тому вогневі віддаюся. Коли ж закінчу своє творення, відпущу із ним у Куп’ятичі свого послушника, а відтак залишуся сам. Моя доля, здається, розчинитися в цьому краї — царстві Дракона, в яке я частково своєю, а частково не своєю волею потрапив.
Але не забігатиму наперед. Митрополит Петро Могила наказав у своєму листі жебрати в місті Пінському та в повіті милостину-ялмужну на поправу знаменитої катедральної київської церкви святої Софії, збудованої ще давніми київськими князями і яка була на той час в упадку. Ігумен Іларіон не зовсім був з того вдоволений, бо зібрана цього року ялмужна мала б піти на відбудову Куп’ятицької церкви, але суперечити митрополиту не став, а доручив справу збору мені, — сам-бо вельми був зайнятий писанням «Парергону» і, крім того, діла іншого не бажав знати. Я об’їздив і обходив всі попівства і ту милостину зібрав, її вислали до Києва через отця Макарія Токаревського у травні 1637 року. Коли ж святобливий митрополит довідався від нашого посланця, що й наша чудотворна церква вельми стара і хилиться до упадку, зітхнув і прорік фразу, яка вирішила мою подальшу долю і спричинилася до всього того, що потім зі мною сталося:
— А добре ці гроші, — мовив митрополит, — на тамту церкву обернути, але що їх привезли і тут вони потрібні, даю вам універсального листа, — дбайте, щоб через милостину її реставрувати.
Отець Макарій Токаревський привіз листа, коли ми всі сиділи в трапезній за вечерею; ігумен там-таки, в трапезній, прочитав митрополиче послання і задумався на мить.
— Добре, що ми зібрані тут усією братією у Христі, — сказав він, — порадимося, — він посидів трохи, задумавшись. — Думка митрополича добра, але в нашому краї ялмужну вже вибрано, тож, щоб не уподібнитися князеві Ігорю, який збирав полюддя у нашому-таки краї, в Деревах, подумаймо, де б нам і як ті гроші зібрати. Коли братія згодна, хай про це подбає брат Атанасій…
Я зрозумів ігумена Іларіона Денисовича: цілий день він сьогодні писав «Парергона», і всі думки його були біля того благочестивого творення; отже, і цей нелегкий обов’язок він залюбки перекладав на мене, а то було діло непросте, власне, справжній тяжар.
Братія схвально зашуміла: ніхто не сказав ані слова супроти, бо не на них та тягота накладалася.
— Отже, згода! — сказав Іларіон Денисович, і на його вуста поклалася легенька усмішка, природи якої я не зовсім зрозумів. — А в поміч йому хай буде послушник Онисим Волковицький.
Я зирнув на Волковицького, той сидів заскочений і тільки світив до всіх розширеними очима, адже заходило на зиму, а мандрувати взимі приємність невелика.