До Слуцька ми дісталися без пригод, і я пішов до тамтешнього архімандрита, що мав прізвище Шицик. Це був чолов’яга високий, зарослий рудою бородою, очі мав глибоко загнані в черепа, тож коли дивився на мене, то понуро, навіть несамовито вони світилися, а що я в розмові повільний, то поки дооповів йому, що мене сюди, на Білу Русь, привело, він не раз закипав, аж з його засаджених глибоко очей починали сипатися іскри.
Що він думає, ваш ігумен? — закричав Шицик на мене по-литвинському. — Чи він зшибився від своїх чуд, що не відає порядку? Не знає, що треба мені, як митрополитанському наміснику, спершу написати, що хоче прислати своїх людей збирати в нас ялмужну? А що думаєш ти? — тицьнув у мене величезним грубим пальцем. — Ти ж намісник того дурного чудописця і повинен порядок знати!
Тут треба зробити маленьке пояснення. Отець ігумен Іларіон Денисович написав мені два листи: один із проханням дозволити збирання ялмужної в Білій Русі, а другий Дати супровідного листа, коли я захочу поїхати в царство Дракона. Цікаво те, що на другого листа архімандрит Шицик не сказав ані слова, так, ніби його не було, а гнів та обурення вилив на те, що написано було в листі першому.
Отож, коли Шицик звернувся до мене, я сказав йому якомога розважливіше і спокійніше:
— Ваша милість має волю дозволити мені збирати ялмужну чи не дозволити. Кричати на мене не треба, бо нічого лихого не вчинив і не збираюся чинити.
— І ти смієш таке казати? — роз’ярився до решти Шицик. — А це що, оце? — він тицьнув мені у вічі другого листа. — Чи і ти зшибився, як і твій дурний чудописець?
— Коли вашій милості щось невдогодно, — так само сумирно сказав я, — у волі вашій відіслати нас, не давши супровідного листа.
— І не дам! — ошкірився у рудій бороді Шицик. — А ці твої листи залишаться у мене.
Листи були безіменні, я мав показувати їх кожній духовній особі, куди б потрапив, щоб мати дозвіл на збирання ялмужної; не віддати мені листів — це значить зупинити в моєму послушанні та зневажити мою місію.
— Отже, яке ваше останнє слово? — спитав я.
— Моє останнє слово: забирайся мені з очей! — гаркнув роз’ятрено Шицик.
Справа поверталася на зле, виходило, що нас просто відсилають до Куп’ятицького монастиря, а я не звик не виконувати послушання.
— Молитимуся за себе і за вашу милість, — сказав я, вклоняючись.
Сани наші стояли серед оточеного стінами двору монастиря, Онисим стовбичив із батогом неподалець з тамтешніми ченцями. Але побачивши мене, іноцтво миттю розтеклося навсібіч, ніби я був оглашенний.
— Отець архімандрит забрав наші листи, — сказав я Онисимові, — доведеться вертатися назад.
— То й слава Богу! — радісно скрикнув Онисим. — Матінка Божа почула мої молитви.
Що ти верзеш, нещасний! — вигукнув я. — Чи не з волі святої матінки ми в цій дорозі?
Але Онисим уже вскочив у сани, хоч я ще не встиг до ладу всістися, і радісно цвьохнув коней. Сани помчали до воріт.
І тут сталося дивне: воротний нас із монастиря не випустив, але сказав шукати отця келаря, який покаже нам, де маємо зупинитися на ніч. У який спосіб воротний дістав такого наказа від архімандрита і то так швидко, я поки що збагнути не міг. Але спробував настояти на виїзді.
— Відчини, отче, — сказав. — Ми вільні їхати за своєю волею.
Воротний подивився на нас пильно, загадково всміхнувся і, не кажучи й слова, повернувся спиною до нас і подибав у гіриворітну келію: ключі від воріт були в нього, а ворота міцно зачинені.
І знову я відчув навколо себе присутність якоїсь незбагненної таїни, адже нас ніби залишали в цьому монастирі насильно. Знав, де келія отця келаря, тож поїхали туди, але він уже сам ішов нам назустріч.
— Не сердись, брате милий, на отця архімандрита, він у нас тільки видимо суворий, але назагал добрий. Госгіться у нас і будьте, як удома.
— Але ж він мене прогнав!
— А ти, брате милий, смиренний будь, — отець келар показав рідкі, майже почорнілі зуби. — Він у нас як вогонь із соломи: спалахне, але швидко перегоряє. Отож усі гості наші пробують так утекти, як оце ви, але ми пам’ятаємо Христовий закон странньоприємства, отож тих прогнаних гостиків, хе-хе-хе, і не випускаємо.
— І отець архімандрит про це знає? — спитав я зчудовано.
— Хе-хе, аякже! Він нам і наказав: коли, хе-хе, розпаляється, як соломка, то щоб його не слухатися, хе-хе, а слухатися, коли він у спокійному дусі пробуває. Отож ми й чинимо своє послушання без переступу і без переки, хе-хе!