Із-за келій праворуч випірнув намісник кутеєнський Сурта, побачив мене й заспішив Назустріч, вимахуючи руками, як крильми підбитий птах, а ногами ступав нетвердо, ніби боліли вони йому. Коли ж підійшов, я побачив, що ніс у нього буряково-сизий, а очі розсльозені чи, як кажуть, посоловілі.
— Намерзся, милий брате, таки намерзся! Ходім до мене в келію, я тебе трохи розігрію.
Він уже розігрітий був. Але я таки справді намерзся, тому ковтнув горілиці, хоч цього зілля не полюбляю і часто картаю за вживання його свою братію. Сурта ж приклався до кухлика й собі, крякнув, врізав сала, вже жовтого, але ще доброго, і хліба й почав мнути їх не зовсім здоровими зубами; ще перед цим він признався мені, що вони в нього розхитані. Весь цей час, поки він жував, я використав, щоб оповісти про свою невдачу. Сурта проковтнув їжу, як гуска, і втупив у мене посоловілі чи посовілі очі.
— Не вийшло, значиться?
— Таки не вийшло!
— Отже, в долину диявола… тьху, тьху, вибач Боже, перекосився язик, хотів сказати, в царство Дракона поїдеш?
— Ігумен радить повернутися додому, — сказав я. — Вже й сумніватися починаю, таки страшить мене те царство Дракона…
— Та нема там нічого страшного, — сказав раптом Сурта, і його посовілі очі переможно заблищали. — Я там був!
— Ти був у царстві Дракона? — зчудувався я.
— Достеменно.
— І вернувся звідтіля живий і неушкоджений?
— Як перед тобою стою. І волоска не впало.
— Але ж кажуть, що з десятьох, котрі туди йдуть, повертається тільки один!
— Ха-ха-ха! — засміявся Сурта. — Я і є той один з десятьох.
— Тоді Бог тебе до мене послав, — радісно мовив я. — Розказуй, як воно там.
Що розказувати, милий брате? Був тоді молодий, а тепер старий, — мовив Сурта, і вся веселість його ніби зникла, голос звучав глухо й смутно. — А зберігся я, мабуть, тому, що супроводжував, тобто був до свити приділений, патріарха Теофана, а патріархів вони чтять і дозволяють повертатися разом з усіма людьми. Взяти ж мене упросив наш ігумен, не цей, що тепер, а давніший, щоб я взяв там ялмужну на наш монастир, коли вдасться. Усе розповісти, що там побачив, ночі не вистачило б.
Він знову вихилив із кухлика і передав мені. Не хотів уражати його відмовою, тому ковтнув і собі, а що горілка продерла мені нутро, взяв шматка сала з хлібом і почав заїдати.
— А ти розкажи, розкажи, — попросив жадібно, був-бо повен великого інтересу, а ще й хміль починав грати в тілі.
— Розказати? — подивився на мене Сурта. — Тоді давай вип’ємо ще.
Ми ще раз випили. Сурта схопився на ноги й почав метатися келією туди й сюди, він був і п’яний, і схвильований, не знаю, що більше.
— Ні, тяжко мені це розказувати…
— Зроби милість, — змолився я палко. — Хочу те знати!
— Але навіщо тобі це? — хитро заскалив посоловіле око Сурта.
— Бо маю волю Божу туди піти, — сказав я. — Волю Божу і його святої матері.
— А ти певен, що то воля Божа і його матері святої? — пильно подивився на мене Сурта.
— Певен, бо не сумніваюся.
— Тоді воля Божа й справді незбагненна, — сказав Сурта смутно і знову сів.
І почав розповідати тихим, печальним голосом, а вікна обклала вже темінь, горіла біля нас свічка, і наші тіні, коли ми рухалися, ковзали по стінах, кошлаті та плиткі, і ми самі в тому мешканні були кошлаті і плиткі. Не можу переказати слово в слово те, що почув, бо не записував за ним, а що для розповіді Сурта весь час себе підігрівав, та й мене понуджував те чинити, то потому, вже прийшовши до себе, я довго проспав і тільки після того взявся записати в короткому викладі його оповідь, отже, неповно, а тільки те, що запам’ятав найбільше. Розповідь викладаю в таких словах: