Але дорогою ще до Пропойська небо раптом стало чорне і постала така буря, що світа не було видно. А довкола не траплялося нам жодного села, вітер зі снігом сік обличчя, кінь ледве плуганився, довкола вило й закручувало скажені вихори.
— Що робитимем? — закричав до мене послушник Онисим.
— Будемо їхати! — відповів я криком. — Бо коли станемо, пропадемо!
Так їхали ми до вечора, потім зупинились у ліску і заморили трохи голод, ковтнувши для тепла горілиці, що її дав нам Сурта, і це нас покріпило. Але дорогу тим часом з очей нам забрало, і ми подалися навмання, як вело відчутгя скерунку, але, очевидно, воно в нас порушилося чи від горілиці, чи від хуртечі, і ми закружляли в заметах; більше того, здалося, що сани, й візника, і мене, і коня вряди-годи від землі підіймає і ми якийсь час летимо в повітрі, потім приземляємося, тоді сани струшувало, аж нас підкидало; ми стали майже посліплі, бо позабивало снігом нам обличчя.
Вперед! — кричав я, помахуючи поставцем із трунком.
Тоді до мене просовувалася розчепірена рука, звісно, Описимова, брала поставця, і чулося коротке булькання.
Пропадемо! — кричав Онисим, повертаючи мені поставця.
— Не пропадемо! — горлав я в отвіт. — Божа матінка нас обереже!
І мені здалося, що в сніговерті танцюють, гопцюють, перекидаються, махають хвостами голі сірі чорти й чортиці, і регочуть, і тицькають у нас пальцями, а тоді, розігнавшись, пролітають над нами, хльоскаючи при цьому нас хвостами, ніби кнутами. Тоді мені чулося, що на тілі в мене проявляється вогненна смуга, так само вони хльоскали й Онисима, і коня, кінь голосно й печально іржав, ніби плакав, а Онисим, мабуть, відчуваючи те саме, що і я, заспівав покаянну псальму, і я її підхопив. Тоді мені причулося, що покаянну псальму співає й хурделиця, і ми не їхали, а кружляли, ніби танцював і кінь наш, і сани, а музикою до того танцю була покаянна псальма; і я до того танцю примахував поставцем, щоб витримувати ритма; і до мене зближувалися якісь страховидні пики з роздертими ротами й кричали, перекривляючи слова покутної псальми, — очевидно, ворог душі людської тут не марнував, — аж раптом кінь наш ускочив у якусь воду і заіржав тоскно, а тоді скинув у ту воду й сани, сам вибираючись на сухе, — була то, як мені здається, Дніпрова течайна, що не замерзла, бо вода текла надто швидко. Щастя наше, що берег був пологий, і кінь таки витяг з води сани, і ми зупинилися, щоб його обтерти. А тоді знову подалися в хуртечу, і знову чорти лупили нас своїми хвостами, збиткуючись: хльось та хльось, і ми вже, мотаючись у повній темряві, зовсім утративши скерунок, ставали ніби човен без керма, якого крутить, і жене, і кидає з боку на бік розбурхана вода, ніби потрапили у море, і дивне було те море — море світове, море пристрастей земних, безуму та випробувань. Тоді, коли ми завалились у воду, поставець вилетів із моєї руки, і вже не могли зігріти собі тіла, тож я намацав у торбі аркуша, на якому відбито в друкарський спосіб образа Куп’ятицького чудотворної Пречистої, взяв його обома руками, звів над головою і закричав у бурю й хугу, у той свист та регіт, між ті покорчені, гоготливі, скривлені, знущальні пики:
— Матінко Божа, захиснице наша, порятуй нас!
Образ тріпотів у моїх руках, ніби жива плоть, і раптом опереду ми побачили бліді вогники — було то увіч село. І в цей час на нас і наші сани упав такий вихор, що посліпли й поглухли, а паперину із образом вирвало люто з моїх рук, і ми ледве не помліли з жаху, але після того, хоч і мело, і завивало, але вже спокійніше, і ми таки добилися до села, де впросились у людей на ночівлю. Господар пустив нас у хату, де пахло кислою капустою і де на нас злякано зирнула жінка в лахах і напівголі діти з печі, але ми вже були врятовані і могли трохи відтерпнути душею. Виявилося, як оповів нам господар, що ми опинилися неподалік Пропойська, отже, виходило, що не вельми й збилися з дороги. І я подумав тоді: велика сила небесна, а що ми перед нею, малі та вбогі? Без неї ми хаос і тьма, бо й цілий світ цей, як і хуртеча, хаос і тьма.
Але на цьому не кінець був тодішнім моїм пригодам. Прокинувся вранці ще затемно, бо мав потребу, і вийшов на двір. На санях я побачив хомута і розсердився на Онисима, що він покинув його, не сховавши до хліва, і хапнув за того хомута. Але волосся раптом полізло в мене вгору, бо рука натрапила на вовну, щось дико щекнуло, а гострі зуби вп’ялися в мою руку — був то хазяйський пес, який забрався спати на сани. Від того щекання прокинувся господар, засвітив свічку, і ми обдивилися руку: кров із неї так і дзюрила. Господар облив рану горілкою, обклав павутинням і зав’язав моєю ж полотнянкою, яку я мав у торбі, а тоді сказав, дивлячись на мене пильно із півпітьми: