Розділ XIV
Відчув, що мені на голову лягла тепла рука, і розплющив очі. Побачив перед собою старе, оторочене сивою бородою обличчя ігумена Човського монастиря.
— Чого так кричав, брате милий? — спитав старець. — Сполохав усю обитель.
— Змучився в дорозі, — мовив, — і лихі привиддя до мене прийшли.
— Значить, неспокійно у тебе на душі, — сказав лагідно ігумен. — А коли неспокійно, то чи не змагання доброго з лихим у тобі йде?
— В кожного християнина таке змагання йде, — відповів я.
— Твоя рація, брате. Всі ми на спитування Боже поставлені. Куди ж путь ведеш?
Я розповів. Про те, що дбаю не за себе, а за храм пресвятої матері нашої Богородиці. Про волю отця його милості митрополита київського щодо ялмужної і про те, що не знайшов способу вибрати її в нашому краї. Про голос, який послав мене в царство Дракона, і про перешкоди у тій дорозі.
— Не суддя я тобі, — мовив ігумен, — але біда наша в тому, що не самі хочемо будувати свій храм, а сподіваємося, що його збудує нам хтось. Шукаємо любові, а знаходимо зненависть, шукаємо брата, в знаходимо ворога. Оце і є віковічне наше спитування, але чи від нього стаємо чисті духом?
— Не знаю, ваша милосте.
— І я не знаю, — зітхнув старець. — Тому не суджу.
Мені віриться, що справив мене на цю дорогу голос святий.
То й слава Богу, коли так. Але одне можу тобі сказати, а ти чини, як тобі голос наказує, коли в нього віриш. Не дійдеш, пане отче, під цей час погрому козацького. Але коли з тобою, як мовиш, справа Божа, то можна й дійти.
Він замовк, ніби задумався, а я дивився на його супокійне, добре й гарне в старості своїй обличчя й помалу заспокоювався.
— Пораджу тобі таке, — заговорив лагідно ігумен. — Іди до Новгородка-Сіверського, до воєводи Петра Песечинського, може, він тебе і пропустить, бо тепер тут, на кордоні, всюди сторожу велику поставлено, тут не пройдеш. В одному лише розберися: яка сила тебе веде? Посумнівайся і звір себе. А коли звіриш і повіриш, іди. Коли ж звіриш і не повіриш, повернися.
— Чому, отче, царство Драконовим зветься? — спитав кволо я. — Адже то благочестивий край. І люди там вірять в Ісуса Христа і в Богородицю, вклоняються їм, може, більше за нас і служби більші за нас правлять?
— Не знаю, милий брате, не знаю. Хай Бог їх судить.
— Чи ж гріх, отче, Богові надмірно служити?
— Може, й гріх, — покірливо всміхнувся старець, — а може, й не гріх. Сказано: не поминай імені Божого марно, але й сказано: віддай йому душу і добро своє заради нього покинь. А все ділами нашими земними вивіряється. За ділами нашими нас і судять, не за молитвами й поклонами. А коли діла чорні, то й побожність велика — не побожність, а служба лихому.
— Дракону? — спитав я.
— Може, й Дракону, хіба я знаю! А може, й Дракона нам послано на спитування. Хто збагне діла Господні? — зітхнув він.