— Як справи? — пискнув він, уже рушаючи до східців.
Але Спенсер був швидший. Він завжди був швидший. Майже нечутно кинувся у воду й ляснув Тріппа по грудях, відштовхнувши його назад.
— Гарний день? — запитав Спенсер.
— Авжеж, — відповів Тріпп, сам не зрозумівши, чому раптом так налякався, і намагався не розплакатись.
Не було жодних причин плакати.
— Тобі потрібне святкове занурення. Двадцять секунд під водою. Це дрібниця. Навіть для такої маленької сучки, як ти.
— Я готовий.
— Серйозно? — недовірливо перепитав Спенсер. — Чуваче, тільки я подумав, що ти крутий. А ти кажеш мені, що не впораєшся з кількома секундами під водою?
Тріпп знав, що це пастка, але… а що, як ні? Що, як він просто це зробить, і між ними зі Спенсером усе буде гаразд, вони потоваришують, як Спенсер товаришував з усіма навкруги. «Я подумав, що ти крутий». Він буде крутим.
— Просто запхати голову під воду на двадцять секунд?
— Ага, але якщо ти така ссиклива сучка…
«Він не збирається мене втопити, — подумав Тріпп. — Він мудак і трохи протримає мене під водою, але насправді не збирається мене вбити. Хоче спробувати налякати, але я йому цього не дозволю». Тріппові неабияк сподобалася ця ідея.
— Гаразд, — озвався він. — Двадцять повних секунд. Засікай.
І він занурив голову.
Спенсерові руки на плечах Тріпп відчув майже одразу. Він знав, що Спенсерові кортить, аби він борсався, тож не збирався цього робити. Він збирався заклякнути, затамувати дух, залишатися спокійним. Тріпп повільно подумки лічив секунди. Він знав, що Спенсер довше протримає його під водою, і до цього теж був готовий.
Спенсер штовхнув його нижче й натиснув на груди ногою. «Не панікуй, залишайся спокійним». Друга хлопцева нога тиснула Тріппові на живіт, намагаючись вичавити повітря, і малому довелося трохи піддатися — на поверхні з’явилися бульбашки. Спенсерова права ноги помандрувала кудись, і Тріпп зрозумів, що той робить, за кілька секунд до того, як п’ятка увіп’ялася йому в пах, а пальці — в яєчка.
Тепер Тріпп звивався, пришпилений до дна басейна, намагаючись скинути Спенсера. Він знав, що кузен насолоджується цим, і ненавидів себе за те, що реагує, ненавидів те, як свербіла шкіра від дотику ноги з пальцями-нишпорками. Свідомість відмовлялася співпрацювати. У грудях боліло. Він перелякався. Чому він узагалі вирішив, що впорається із цим? «Він відпустить мене. Мусить відпустити». Спенсер був жорстокий, але не психопат. Він не був убивцею. Він був просто придурком. Та що Тріпп насправді знав про те, як задалеко той може зайти? Спенсер полюбляв здіймати безлад. Він насипав чилі в собачу їжу і реготав аж до сліз, коли собака скавчала й плакала. А якось, коли Тріпп іще був дуже маленький, Спенсер не пускав його до вбиральні, знову й знову бив об стіну з криками: «Пінбол! Пінбол!» — аж доки він на намочив штанці. Тож, може, Спенсер був справжнім поганцем на кшталт тих, про яких пишуть у книжках і показують у кіно. Тепер він напевно сміявся, насолоджуючись тим, як Тріпп намагається скинути його.
«Яка дурнувата смерть», — подумав хлопчик, здаючись, коли розтулив рота й вода потекла до горлянки, у носі різко віддало хлоркою, жах став абсолютним, коли він рвонув Спенсерові щиколотки, і запала суцільна темрява.
Наступне, що він пам’ятав, — батькове засмагле обличчя. Тріпп кашляв і не міг зупинитися, біль у легенях був пекучий і тиснув, наче груди зайнялися вогнем і вигоріли всередині.
— Він дихає! — крикнув батько.
Тріпп лежав горілиць на траві, над ним було синє небо, маленькі й ідеально вишикувані, наче в мультику, хмарки. Материні стиснуті в кулаки руки притискалися до рота, щоками струменіли сльози. Над собою хлопчик побачив кузенів, свого дядька, Спенсерового батька, і самого Спенсера з примруженими очима.
Він намагався показати на нього, промовити якісь слова, доки батько саджав його. «Спенсер навмисно це зробив». Але занадто заходився кашлем.
— Усе позаду, друже, — сказав батько. — 3 тобою все гаразд. Просто дихай. Ковтай повітря повільно.
«Він намагався вбити мене».
Але холодний Спенсерів погляд прикипів до нього, і Тріппові здавалося, наче він досі пришпилений до дна басейну. Спенсер був не такий, як він, був не такий, як усі решта. Чого б він тільки не зробив?
Наче у відповідь Спенсер розридався.
— Я думав, він просто жартує, — сказав він, стримуючи схлипування. — Я не зрозумів, що він у халепі.