Свербіж зазвичай з’являвся перед тим, як дзвонив телефон і надходили погані новини або хтось неприємний стукав у двері. Але відколи Тернер почав службу в органах, він постійно залишався на сторожі, наче завжди був певний, що ось-ось станеться щось погане. Він не знав, як відрізнити таку параною від справжньої небезпеки.
— Передовсім, — сказала його мати, коли він повідомив, що вступає до академії, — навіщо просити турботи залишитися надовше?
Вона хотіла, щоб він став правником, лікарем, дідько забирай, хай навіть власником похоронного бюро. Що завгодно, тільки не поліція. Друзі його висміювали. Але він завжди був відособленим, розумником, черговим.
— Наглядач, — якось сказав йому брат. — Що не кажи, але видно, що тобі подобаються той жетон і пушка.
Тернер не думав, що це правда. Здебільшого. Він чимало балакав про потребу змінити систему зсередини, про те, що служить добру, і говорив щиро. Він любив свою родину, любив свій народ. Він міг бути їхнім мечем і їхнім захисником. Мусив вірити, що міг би. Дошка пошани в академії просто таки мріяла про нього, аби ще дужче покращити статистику. На ній було достатньо чорних та коричневих облич, і кожен поводився взірцево. Але поведінка змінювалася, щойно вдягаєш форму. Тоді все перетворювалося на «нас проти них», Тернер відчував постійних жах, щоразу перетинаючи невидиму лінію між роботою і своїм рідним районом. Коли він став детективом, ситуація ще погіршилася — змінилася на постійне відчуття застереження, ніколи не доведеного та не спростованого.
І чимало халеп таки сталося, але Тернер заповзявся не дозволити їм допекти собі. «Це тривала гра», — казав він собі,
потерпаючи від грубощів «дідів». Переживи кепські завдання заради видатної кар’єри, заради того, щоб дістатися вершечка гори, звідки насправді буде видно, що саме слід зробити, де він матиме владу для цього. Тернер знав, що зможе стати легендою, як Великий Кар, навіть кращим за Великого Кара. Але для цього доведеться страждати. Йому в черевики клали лайно, і він вступав простісінько в нього й тинявся роздягальнею, удаючи, наче не помітив, і змушуючи всіх реготати. Якось найняли шльондру, котра задерла сукню й трахалася з кийком на капоті його машини, а він сміявся, викрикував щось підбадьорливе й удавав, наче насолоджується ситуацією. Він гратиме в їхню гру, доки їм не набридне. Таку угоду Тернер уклав із самим собою.
Йому вернулося сторицею, коли напарник Кармайкла пішов на пенсію, а Тернер отримав його місце. То була робота Великого Кара. Тернерові хотілося вірити, що він заслужив місце, ретельно ставлячись до своїх обов’язків, або тому, що був по-справжньому видатним детективом, або через те, що Кар поважав його амбіції. І все це могло бути правдою, але водночас хлопець знав, що завдячує тому, що Кармайклові хотілося, аби люди бачили, як він товаришує з Чорношкірим. Кар старішав, наближався до пенсійного віку, а його особова справа не була бездоганною. Там був запис про сумнівний постріл — малий був озброєний, але однаково дитина, — і кілька скарг від підозрюваних, котрі звинувачували детектива в грубості. Усе це було в минулому, але такі штуки мають звичку повертатися й кусати тебе за дупу, якщо не поводитимешся обережно. Тернер був прикриттям. І це було нормально. Якщо партнерство з Кармайклом допоможе піднятися вгору кар’єрними щаблями, він залюбки гратиме роль його коричневого щита.
Коли вони вже були за кілька кварталів від дуплекса, Тернер насупився.
— Ти впевнений, що це надійний слід? — поцікавився він.
— Думаєш, мій інформатор грає мені мізки?
Тернер кивнув убік занепалої будівлі, де на вкритому багнюкою подвір’ї лежали повалені смітники, під’їзна доріжка була вкрита
снігом, а на ґанку височіли купи поштової реклами.
— Скидається на попередження.
— Курва, — озвався Кармайкл.
Іноді інформатори викликали копів, коли хотіли вижити з будинку сквотерів. Стовідсотково не було схоже, наче в дуплексі хтось живе. Принаймні хтось, хто платить за оренду.
Дощ змінився туманом, і вони посиділи, насолоджуючись теплом у машині, доки двигун працював ухолосту.
— Ходімо, — вирішив Кармайкл. — Побачимо, що побачимо. Постав машину біля заднього входу.
Коли вони запаркувалися на паралельній до Орчед вуличці, Кар вивалив із пасажирського сидіння своє огрядне тіло.
— Я постукаю. Ти залишатимешся позаду про той випадок, якщо він дремене.
Тернер мало не розреготався. Може, Тутанхамон сидів там, нагорі, на купі крадених на Вустер-сквер ноутбуків та прикрас, а може, там облаштувала табір купка дітлахів, які курили на матрацах травичку й читали комікси. Та коли Великий Кар гупне в ті двері, вони неодмінно дадуть драпака, і тоді Тернерові доведеться загнати того, хто спуститься цими задніми сходами. Кар не ганьбитиметься, намагаючись бігати вулицями Нью- Гейвена.