Тернер подивився, як напарник прослизнув до провулка за будинком, і став на свою позицію біля задніх сходів. Зазирнув крізь брудне вікно на першому поверсі — порожній коридор, жодних меблів, крім килимка, кращі дні якого залишилися позаду; біля дверей лежало ще більше пошти.
За хвилину він побачив, як перед дверима з’явилася Карова тінь, і почув гучне «гуп-гуп-гуп» кулаком. Пауза. У будинку не пролунало жодного звуку. А тоді знову «гуп-гуп-гуп».
— Поліція Нью-Гейвена! — проревів Кар.
Нічого. Ні човгання ніг, ні відчиненого вікна нагорі.
Тоді Кар копнув двері.
— Поліція Нью-Гейвена! — знову крикнув він.
Тернер витріщався на напарника крізь вікно. Якого дідька він коїть? Власник житла їх сюди не кликав. Не було причин уриватися всередину.
Кар жестом наказав йому йти слідом.
— Ну, дідька лисого, — промовив Тернер.
Що ще вони збиралися робити сьогодні вранці? Тутанхамон був їхнім єдиним слідом, а Великий Кар нізащо у світі не підставлятиметься нелегальним обшуком. Тернер витягнув револьвер, позадкував на кілька кроків, а тоді гупнувся плечем у двері, відчуваючи, як вони піддалися.
Він навіть не встиг запитати Кара, що їм робити, як той притиснув палець до губ і показав нагору.
— Там хтось є. Я чув.
— Що чув? — прошепотів Тернер.
— Може, кішка. Або дівчинка. Або й нічого.
У Тернера засвербіла потилиця. Не нічого.
— Прочісуй перший поверх, — вирішив Кар. — А я піду нагору.
Тернер зробив те, що йому сказали, але площа там була невелика. Вітальня з поплямованим матрацом і брудним одягом на ньому, порожня кухонька, де майже всі шафки були відкриті, наче їх хтось обшукав. Дві порожні спальні, ванна з гнилою підлогою на тому місці, де, схоже, прорвало трубу.
— Чисто, — крикнув він. — Іду нагору!
Він уже поставив ногу на нижню сходинку, коли почув Карів крик. Пролунав постріл, потім — ще один.
Тернер помчав нагору сходами зі зброєю наготові. Він відчув, як вона звивається в руці, опустив погляд, але не побачив нічого, крім твердого чорного блиску револьвера.
Страх сплутував свідомість. Не страх за себе. Страх за те, що він може зробити, кому може нашкодити, у голові пролунав братів голос: «Тобі подобаються той жетон і пушка». Тернер завжди молився однаково: «Будь ласка, Господи. Нехай це буде не дитина. Нехай це буде один із нас».
— Кармайкле? — гукнув він.
Жодної відповіді. Жодного звуку. Планування другого поверху було майже ідентичним із першим.
Тернер передав по рації:
— Детектив Авель Тернер. Я на Орчед. Постріли, викликаю підкріплення й медиків.
Відповіді він не чекав, прочісував першу спальню й ванну. Увійшовши до другої, побачив на підлозі тіло.
Не Кармайклове. Його мізкам знадобилася хвилина, щоб осягнути все. На підлозі лежав чоловік, насправді хлопець, йому не могло бути більше двадцяти, у грудях дірка, у підлозі поруч із ним дірка. Над ним стояв Кармайкл.
Тернер упізнав Делана Таттла з фотографії в справі. Тутанхамон. Той стікав кров’ю на підлозі.
— От лайно, — озвався він, уклякаючи поруч із хлопцем. — Ти поранений? — запитав у Кара, адже мусив це зробити.
Але й так знав, що Кар не поранений, так само як знав, що малий неозброєний. Його погляд облетів кімнату, сповнений надії, що матеріалізується якась зброя.
— Я викликав машину, — відповів Кармайкл.
Принаймні щось. Але швидка не могла допомогти Таттлові. У хлопчини не було пульсу. Не було серцебиття. Не було зброї.
— Що сталося? — спитав Тернер.
— Він заскочив мене зненацька. У нього щось було в руці.
— Гаразд, — відповів Тернер.
Але з ним не все було гаразд. Серце в грудях скаженіло. Тіло було ще досі тепле. Таттла застрелили майже впритул у центр грудей, наче він завмер, чекаючи цього. Він був убраний у футболку й джинси. «Мабуть, йому було холодно», — подумав Тернер. Опалення було вимкнене. І меблів не було. Ще два дні тому йшов сніг. І кімната була порожньою — ані старих цигарок, ні обгорток від їжі, навіть ковдри не було. Не було жодного сліду, що тут бував ще хтось зі сквотерів.
Він прийшов сюди, аби зустрітися з кимось. Можливо, з Кармайклом.