— Ти все влаштував. Ти підставив мене.
Вигляд у Кармайкла був майже вражений.
— Я піклуюся про тебе, малий. Завжди піклувався. Це не якесь видатне рішення. Вчини правильно — і пройдеш поза чергою, незабаром станеш моїм наступником. Ніщо не заважатиме тобі на шляху. А можеш спробувати вдати із себе героя і подивишся, куди це тебе заведе. У мене чимало друзів, Тернере. І обпечешся не лише ти. Подумай про свою маму, про свого дідуся, котрі так тобою пишаються.
Тернер спробував зрозуміти, як саме втрапив у таку велетенську купу лайна. Чому цього разу проґавив наближення проблем? А може, просто був занадто самовдоволеним? Він так довго чекав катастрофи, так звик до страху. Його сигналізація спрацьовувала так часто, що він став ігнорувати її. А тепер зігнувся над мерцем, і йому погрожує чоловік, який може знищити його кар’єру, прошепотівши одне-єдине слово, який, недовго думаючи, завдасть болю людям, яких Тернер любить, якщо той його підведе. Він ось-ось перетне межу земель, знати яких не хотів. І вже ніколи не повернеться додому.
— Я не хочу цього робити, — сказав Тернер. — Я… я не злочинець.
— І я теж. Я чоловік, який у скрутній ситуації докладає всіх зусиль так само, як ти. Погані вчинки не роблять тебе поганою людиною.
Але ж могли зробити. Тернер не був настільки тупим, щоб повірити, що це буде остання послуга, остання брехня. Це лише початок. Кар завжди матиме більше друзів та кращі зв’язки. Він завжди буде загрозою для Тернерової родини й кар’єри. Якщо вчинити неправильно, він стабільно ростиме, доки берегтиме Карові секрети й виконуватиме його команди. А якщо вчинити правильно, кар’єрі кінець, а родина опиниться в Кармайкла під прицілом. Ось такі були варіанти.
— Малий, якого ти вбив, — озвався Тернер, — це був невдалий постріл, еге ж?
— Він не був малим. Він був злочинцем.
— Отже, ти знаєш, як виплутатися. І не дозволиш нам ускочити в халепу з якимось непрофесійним лайном.
— Тож ти зі мною.
Отака була Тернерова відповідь вустами Кара, голосна й чітка. Щойно він був на боці закону, аж раптом міцно вкорінився на протилежному. Скільки часу це забрало? Тридцять секунд? Хвилину?
— Ти з хороших, — нагадав Кар, і погляд у нього був добрий. — І ще отямишся від цього.
— Твоя правда, — погодився Тернер, ступаючи перші кроки подалі від правил, які завжди розумів і які його підтримували.
Він не знав, чи отямиться після такого. А от Кар уже точно ні.
Тернер підвівся й двічі вистрілив Крісові Кармайклові в груди.
Великий Кар навіть на здивувався. Здавалося, наче він завжди це знав, наче чекав так само, як Тернер, що станеться щось погане. Навіть не впав, а радше сів, а тоді завалився на бік.
Тернер витер зброю, як Кар його й просив. Вклав її Таттлові в руку, вистрілив ще раз, аби сліди від пороху принаймні здавалися правдоподібними, хоча на місці злочину літало стільки всього, що криміналісти однаково плюватимуться жовчю.
Він чув, як верещать сирени, скреготять шини, перегукуються, оточуючи будинок, поліціянти.
— Вибач, — прошепотів Тернер Деланові Таттлу. — Він стане героєм.
Побороти сльози не вдалося. Це було нормально; щойно прибулі поліціянти думатимуть, що він оплакує Великого Кара, свого напарника й наставника. Кріса Кармайкла, легенду.
«Я гратиму в їхню гру, доки їм не набридне», — таку обіцянку дав він собі колись. Тернер був гарним детективом, і ніхто не заперечить цього. Байдуже, скільки лайна йому доведеться пережити, байдуже, скільки крові залишиться в нього на руках.
Лише тоді Авель помітив, що погане передчуття зникло. Ні свербежу. Ні страху. З ним уже зробили все, що могли.
Тернер заплющив очі й порахував до десяти, прислухаючись до гупання черевиків на сходах. Сирени стихли, і залишився тільки звук його власного дихання — вдих, видих. Дощ припинився.
Вона більше не дихала. Саме тому зрозуміла, що все пішло не так.
Геллі хотілося залишитися там, лежати на боці й спостерігати, як спить Алекс. Коли чоловіки спали, здавалося, з них випаровується вся жорстокість, усі амбіції, усі спроби. їхні обличчя робилися м’якими та лагідними. Але не в Алекс. Навіть уві сні між її бровами пролягала зморшка. Щелепи міцно зчеплені.
«Нема нечестивцям спочинку», — хотіла сказати Геллі. Але слова померли, ще навіть не зірвавшись із язика. Вона знала, що їй хочеться засміятися, але, здавалося, сміх не має місця, де можна було б укорінитися. Ні живота, щоб там назріти, ні легень, щоб ковтнути повітря.