Тепер, не маючи більше тіла, за яке можна було вчепитися, Геллі відчувала, як розпадається на шматки. Сама достеменно не знала, коли це сталося.
«Недостатньо швидко». Недостатньо хутко, аби позбавити її всього минулого болю. Минула ніч була однією із цілої низки поганих ночей.
Вона звідкись знала, що спогади стануть вицвітати, щойно вона покине цей світ. Вона не муситиме думати про Аріеля, Лена чи взагалі все це. Сором зникне, як і печаль. Усе, що їй було потрібно зробити, — піти. Вона спорожніє, наче перевернуте горнятко. Розкішна порожнеча, обіцянка забуття вабили так, що майже неможливо було протистояти. Вона скине шкіру. Стане світлом.
Але вона не могла. Наразі. Геллі потрібно було ще раз побачити свою дівчинку.
Алекс розплющила очі. Швидко повіки не затріпотіли, шлях зі сну не був простий.
Вона подивилася на Геллі й усміхнулася. Здалося, наче квітка зацвіла, — настороженість ураз зникла, лишивши по собі саму радість. І Геллі зрозуміла, що припустилася жахливої помилки, зоставшись, затримавшись, аби востаннє сказати «прощавай», адже, господи, як це було складно. Значно гірше, ніж дізнатися, що ти померла. Хотілося вірити, що вона не сумуватиме за жодною частиною свого сумного, змарнованого життя, але сумуватиме за цим; вона сумуватиме за Алекс. Жага побачити Алекс, отримати ще одну мить тепла, ще один видих завдавала такого болю, якого Геллі не знала за життя.
Алекс наморщила носа. Геллі любила те, якою милою вона була, і те, що нескінченний потік лайна, яким було її життя з Леном, не зіпсував цього.
— Доброго ранку, Геллі-З-Підземелля.
Геллі туманно збагнула, що виблювала вночі. Мабуть, так вона й задихнулася. Вона точно не знала. У крові було забагато фентанилу. Вона потребувала його. Хотіла знищити себе. Гадала, що почуватиметься чистою, але тепер, коли все скінчилося, однаково страждала від тягаря смутку.
— Ушиваймося звідси, до сраки все, — запропонувала Алекс. — Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.
Геллі кивнула, і біль перетворився на хвилю, яка насуває, погрожуючи здійнятися ще вище. Адже Алекс говорила щиро. Алекс досі вірила, що щось хороше просто мусить статися, неодмінно станеться з ними. І, можливо, Геллі теж вірила — не в схиблені мрії про заняття в коледжі й роботу на неповний день, у яких так любила губитися подруга. Але… невже Геллі сподівалася, що це лайно не причепиться до неї? Принаймні не назавжди. Уся ця трагедія аж ніяк її не стосувалася. Це була халепа, яку вона випадково прихопила, але вона могла б знову відкласти її, повернутися до справжнього завдання — бути людиною, — до життя, яке їй судилося мати. Це помешкання, ці люди, Лен, Полюбе, Ітан, Аріель і навіть Алекс — усі вони були паузою, транзитною станцією.
Проте не вдалося, еге ж?
Алекс потягнулася до неї, потягнулася крізь неї. Тепер вона схлипувала, вигукувала її ім’я, і Геллі теж плакала, але відчуття були геть інші, ніж за життя. Обличчя не палало, дихання не робилося уривчастим, здавалося, наче вона розчинилася в дощі. Щоразу, коли Алекс намагалася торкнутися її, вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Стіл у її дитячій спальні, ретельно прикрашений засушеними квітами, і шпильки для волосся з бабками. Он вона сидить на паркувальному майданчику зі старшими підлітками й передає по колу бульбулятор. На вогких кахлях лежить розтоптане крило метелика. Щоразу здавалося, наче заходиш із сонця до прохолодної темної кімнати, наче пірнаєш під воду.
Лен увірвався до їхньої кімнати, від нього не відставав Полюбе. Тепер, побачивши їх віддалік, Геллі відчула ніжність. У Полюбе
футболка натягнулася на животі. У Лена на чолі розсип вугрів. А тоді Лен заграбастав Алекс, затиснувши їй долонею рота.
Усе розвивалося, як завжди: від поганого до ще гіршого. Вони радилися, що робити з її тілом, і Лен дав Алекс ляпаса, а Геллі подумала: «Гаразд, цього досить». Досить цього життя. Там більше не було чого бачити. Жодних щасливих спогадів, які можна залишити. Вона відчула, як попливла, і це було неприємно, але краще за все, що було досі.
Геллі прослизнула крізь стіну й дісталася коридором до вітальні. Побачила Аріеля в самих лише трусах на канапі. Але їй не хотілося думати про нього чи те, що він із нею скоїв. Сором здавався далеким, наче належав комусь іншому. І це було нормально. їй це подобалося.
Чого вона чекала? Ніхто не збирався стати на її захист, нічого не могло змінитися. Не буде справжнього прощання, навіть знаку не буде, що колись вона жила на цьому світі. Її батьки. Господи. Батьки прокинуться від дзвінка з поліції чи моргу, і їх повідомлять, що її знайшли в провулку. Їй було так прикро, так страшенно прикро, але почуття провини теж скоро минеться, наче єдине, що від неї залишилося, — посмик плеча.