Лен і Полюбе копирсалися з дверима квартири, доки Алекс кричала, а Аріель щось сказав. Він засміявся, захихотів верескливо, і Геллі немов заштовхнули назад у тіло, вона чула цей сміх, коли він силоміць брав її. Усе не мало так закінчитись.
Алекс витріщилася на неї. Вона досі могла бачити Геллі, нехай більше ніхто не міг. Хіба ж це не завжди було так із ними?
Та чи бачила Геллі колись справжню Алекс?
Адже тепер вона дивилася на неї, дивилася по-справжньому й бачила, що Алекс — не просто дівчисько з теплою шкірою, гострим язичком і блискучим, як дзеркало, волоссям. Навколо неї сяяло кільце синього вогню. Алекс була дверима, і крізь неї Геллі бачила зорі.
«Впусти мене». Ця думка взялася нізвідки, але здавалася природною: вона побачила двері й захотіла пройти крізь них.
Алекс чує її. Геллі це знає, адже подруга каже: «Не йди».
«Впусти мене». Це вимога?
Алекс простягла руку.
Геллі готова. Вона пірнула в Алекс. Пройшла хрещення синім вогнем. Печаль зникла, і єдина думка про те, як приємно тримати битку в руці.
Дівчина виходить на поле, а члени команди скандують: «Задай їм жару, Геллі!». Її батьки на трибунах, вони такі вродливі, бронзові й добрі. Це остання мить, яку вона пригадує до того, як усе пішло не так і далі йшло не так, мить, коли Геллі ще знала, хто вона така.
Вона стоїть на базі в променях сонця. Знає власну силу. Не відчуває ні збентеження, ні болю. Геллі стискає пальці в рукавичці на руків’ї битки, перевіряючи її вагу. Пітчерка намагається пускати їй бісиків, роздратувати її, а дівчина сміється, адже вона вправна, адже ніхто й ніщо не можуть її зупинити.
— А ти нервуєш? — запитала якось її молодша сестра.
— Ніколи, — відповіла Геллі. — Чого мені нервувати?
Вона не хотіла помирати. Не хотіла по-справжньому. Просто хотілося більше нічого не відчувати, тому що відчуття такі жахливі. Хочеться знайти шлях назад, до цієї миті, до сонця й натовпу, до мрії про власний потенціал. Можна не хвилюватися про коледж, оцінки чи майбутнє. Усе дасться їй легко, як було завжди.
Геллі топчеться на базі, перевіряє свій розмах, вагу битки, дивиться на пітчерку, бачить піт у неї на чолі, знає, що та її боїться.
Бачить відап, кидок. Вона замахується. Хрускіт, з яким битка влучає Ленові в череп, просто ідеальний. Вона уявляє собі, як його голова перелітає паркан. «Летить. Летить. Зникає».
Вона могла б розмахувати биткою цілий день. Без жалю й смутку.
Вони замахуються биткою. Вони замахуються ще раз. Так вони прощаються, і лише промовивши всі останні слова, Геллі помічає посеред кімнати кролика, що сидить на просоченому кров’ю килимі.
— Кролик Беббіт, — шепоче Геллі. Вона підіймає його, бачить червоні плями, які її руки залишають на м’якенькому білому хутрі. — Я думала, ти помер.
— Ми всі мертві.
Якусь мить Геллі переконана, що це кролик озвався до неї, але, підвівши погляд, бачить Алекс. Стара вітальня в «Ґраунд-Зіро» зникла, кров, шматочки мізків, зламана битка. Алекс стоїть посеред саду чорних дерев. Геллі хочеться застерегти подругу, аби та не їла тих фруктів, але вона вже відлітає, розчиняється вдалині.
Тепер вона — навіть не посмик плеча. Зникає. Зникає.
27
Алекс точно не знала, що сталося. У її руках було щось тепле й м’яке, і вона знала, що це кролик Беббіт. Геллі… Вона взяла його. Де вона була? Було занадто темно, аби щось побачити, і їй не вдавалося впорядкувати думки. Вона стала навколішки й відчула напад блювоти — раз, двічі. Але не вийшло нічого, крім повного рота жовчі. З’явився туманний спогад про те, як щось торохтить Доус.
— Усе гаразд, — прошепотіла вона кроликові Беббіту.
Але руки були порожні. Він зник.
«Його там ніколи не було, — нагадала вона собі. — Збери своє лайно докупи». Проте однаково відчувала його в обіймах, теплого й живого, його маленьке тільце було неушкодженим і в безпеці, як і мало бути, так наче вона впоралася зі своїм завданням і захищала його від самого початку.
Земля під долонями здавалася м’якою, укритою вологим опалим листям. Дівчина підвела погляд і збагнула, що дивиться крізь гілля дерева, багатьох дерев. Вона опинилася в якомусь лісі… ні, у фруктовому садку з блискучими чорними гілками, що гнулися від темно-фіолетових фруктів. Там, де шкірка луснула, виднілося червоне насіння, що блищало, мов коштовності. Небо вгорі кольором скидалося на набряклий синець. Алекс почула дзижчання й помітила, що навколо дерев повно золотавих бджіл, які прямують до чорних вуликів високо у вітті. «Я була Геллі». Мертвою Геллі. Геллі на базі. Смуток тієї ночі в «Ґраунд-Зіро» в’ївся в неї, мов запах диму. Вона ніколи його не позбудеться. Алекс помітила, як щось промайнуло між рядками дерев. Звелася на хисткі ноги.