— Тернере! — негайно пошкодувала про те, що вигукнула його ім’я.
Що, як та штука із саду лише скидається на Тернера?
Та за мить з-за дерев вийшов детектив, а потім Доус, а потім Тріпп. Ніхто не мав звичного вигляду. Доус була вбрана в мантію пергаментного кольору з поплямованими чорнилом манжетами, а руде волосся було заплетене у вигадливі товсті коси. Тернер був у плащі з блискучого чорного пір’я, що переливалося, наче спинка якогось жука. Тріпп був убраний у лати, але скидалося на те, що вони ніколи не бачили бою: біла глазур, на лівому плечі горностаєва накидка, закріплена смарагдовою брошкою завбільшки з кісточку від персика. Учений, священник і принц. Алекс витягнула руки. Вона теж була вбрана в лати, але це була кована сталь, виготовлена для бою. Солдатські лати. Вони мали б здаватися важчими, натомість дівчина не відчувала жодної ваги, наче була вбрана у футболку.
— Ми померли? — поцікавився Тріпп і так витріщив очі, що Алекс побачила досконале біле коло навколо райдужки. — Мусили померти, чи не так?
Він не дивився на неї; правду кажучи, ніхто не дивився. Ніхто з них не зустрічався поглядом. Вони провалилися крізь життя одне одного, побачили вчинені кожним дрібні та значні злочини.
«Нікому не слід знати іншу людину настільки добре, — подумала Алекс. — Це вже занадто».
— Де ми? — запитав Тернер. — Що це за місце?
Очі в Доус були червоні, губи набрякли від плачу. Вона витягнула руку, щоб торкнутися гілки, а тоді передумала.
— Не знаю. Дехто гадає, що фрукт із Дерева Пізнання був гранатом.
Тернер вигнув брову.
— Це не схоже на жоден гранат, який мені доводилося бачити.
— Але вигляд у нього чудовий, — втрутився Тріпп.
— Нічого не їжте! — вибухнула Доус.
Тріпп насупився.
— Я не тупий. — Потім вираз його обличчя змінився. На ньому застигло щось між подивом і страхом. — Святе лайно, Алекс, ти…
Доус сильніше прикусила губу, а Тернерів похмурий рот стиснувся ще дужче.
— Алекс, — прошепотіла Доус. — Ти… ти гориш.
Стерн опустила погляд. Її тіло було охоплене синім полум’ям, слабеньким вогнем, що танцював, як буває, коли навмисно підпалюють лісовий ґрунт. Вона торкнулася його пальцями й побачила, як полум’я смикнулося, немов тікаючи від її дотику. Вона пригадала цей вогонь. Бачила його, коли зустрілася віч-на- віч із Белбалм. «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них».
Вона потягнулася до свого нагрудника й відчула холодну оболонку притиснутої до ребер коробочки від «Гумового взуття Арлінґтона». Хотілося одного — лягти й горювати за Геллі та кроликом Беббітом. Вона присіла над тілом незнайомця, на вулиці йшов дощ. Вона вчепилася в загорожу човна, море під палубою здиблювалося й провалювалося в порожнечу. Вона стояла на вершечку сходів в «Іль-Бастоне», відчуваючи вагу каменю в руках і жахливу силу вибору. Алекс міцніше стиснула коробочку. Вона зайшла так далеко не для того, щоб оплакувати вчинені помилки чи плекати старі рани. Змусила себе зустрітися з кожним поглядом — Тернер, Тріпп, Доус.
— Гаразд, — промовила. — Ходімо знайдемо Дарлінґтона.
Світ знову похитнувся, і Алекс уже приготувалася потрапити в чиюсь голову, гупнутися в чиїсь огидні спогади, наче потрапити в найгірший у світі плейліст. Вона не була пасажиром чи спостерігачем. Вона була Доус, Тріппом, Тернером і Геллі. Її Геллі. Котра мала вижити. Але цього разу світ навколо Алекс просто обернувся, і вона раптом побачила доріжку між деревами.
Вони вийшли із садка до чогось схожого на просторий торговельний центр, який покинули, а може, не змогли добудувати. Споруди були гігантськими, деякі — зі скругленими вікнами, інші — з квадратними. Усе було бездоганно чистим і якогось кольору між сірим і бежевим.
Алекс озирнулася: садок досі був там, чорні дерева шелестіли на вітрі, якого вона не відчувала. У вухах досі гуло від бджолиного дзижчання.
Вона почула спів і зрозуміла, що долинає він від дзеркала, вставленого у великий еліптичний басейн із гладенького сірого каменю. Ні, це не дзеркало, вода в басейні була така тиха й нерухома, що здавалася дзеркалом; а в ньому Стерн побачила Мерсі на варті над їхніми тілами — усі вони лежали горілиць у неглибокій воді у внутрішньому дворику бібліотеки, плавали на поверхні, наче мерці.