Розмовляти пошепки здавалося мудрим рішенням. Будинки на вулиці на вигляд були порожніми: вікна забиті, а газони сірі та голі. Однак Алекс краєм ока помітила якийсь рух. Хтось відсунув завісу на горішньому поверсі? Чи нічого не було?
— За нами спостерігають, — повідомив Тернер.
Алекс намагалася не зважати на страх, який охопив її.
— Якщо збираємося потрапити за паркан, нам знадобиться гвинторіз.
— Упевнена? — перепитав детектив.
Дівчина опустила погляд. Полум’я навколо коробочки «Гумове взуття Арлінґтона» зробилося яскравішим, майже білим. Вона підійшла до паркана й пройшла крізь нього — метал розплавився й зник.
— Круто, — оцінив Тріпп.
Але голос у нього звучав так, наче йому хотілося плакати.
Під’їзна доріжка до «Чорного В’яза» здавалася довшою, дорога простягнулася між пеньками, наче шлях на шибеницю. Але самого будинку не було видно.
— О ні, — застогнала Доус.
«Авжеж». Будинку не видно, тому що він уже був не будинком, а просто покинутою горою уламків. Алекс помітила, як між купами каміння щось рухалося.
— Мені це не подобається, — повторив Тріпп.
Він схрестив руки на грудях, наче намагався захиститися. Стерн відчула до нього якусь ніжність, якої раніше не було. Вона досі мала в горлі гострий присмак хлору, Спенсерову ногу, що втискалася їй у пах, і тягар Тріппового сорому, який навіки пришпилив його до дна під водою.
— Алекс, — тихо озвався Тернер. — Озирнися. Повільно.
Дівчина озирнулася через плече й мусила докласти неабияких зусиль, щоб далі розмірено ступати.
За ними йшли. Великий чорний вовк трусив назирці, тримаючись на відстані сотні метрів. Коли дівчина озирнулася вдруге, їх уже було двоє, і вона помітила третього, який скрадався між деревами, щоб приєднатися до товаришів.
Вигляд у них був якийсь неправильний. Ноги занадто довгі, спини згорблені, витягнуті щелепи, озброєні завеликою кількістю зубів. Морди були мокрими від слини й укриті якоюсь коричневою кіркою — брудом або кров’ю.
Алекс із рештою оминули велетенську калюжу, що з’явилася навпроти місця, де колись були вхідні двері, і в каламутній воді дівчина побачила Мерсі, яка тинялася подвір’ям бібліотеки. «З нею все гаразд. Це вже щось».
— Онде! — скрикнула Доус.
Вона показувала на руїни «Чорного В’яза», і там був Дарлінґтон — такий Дарлінґтон, яким вона його запам’ятала, наче вві сні: вродливий і геть людський, у довгому темному пальті. Ні рогів. Ні сяйливих татуювань. У руках він тримав камінь і під їхніми поглядами поволік його до якоїсь недобудованої чи зруйнованої стіни, де обережно поклав на інше каміння.
— Дарлінґтоне! — крикнула Доус.
Він не зупинився, не перевів погляд.
— Він нас чує? — запитав Тріпп.
— Деніеле Арлінґтоне, — гримнув Тернер, наче збирався зачитати хлопцеві його права.
Дарлінґтон не сповільнив кроків, та Алекс бачила, що його груди здимаються й опадають, наче він із зусиллям ковтає повітря.
— Прошу, — процідив він. — Не можу… зупинитися.
Алекс різко втягнула повітря. Коли Дарлінґтон заговорив, вона побачила, як сколихнулася вся картинка: руїни «Чорного В’яза», схоже на синець небо й сам хлопець. Побачила чорну ніч і колодязь жовтого полум’я, почула крики людей і помітила величного золотого демона із закрученими рогами, що височів над усім цим. Вона почула його слова. «Алаґнот ґроронет». Спершу це скидалося на ревіння, але Стерн відчула, який за ним ховається зміст: «Ніхто не звільниться».
— Як нам допомогти йому? — запитала Доус.
Алекс витріщилася на неї. Доус нічого не бачила. Ніхто з них не побачив. Тріпп здавався наляканим. Тернер поглядав на вовків. Ніхто з них не відреагував на те, що Алекс побачила, коли Дарлінґтон озвався. Невже вона все вигадала?
— Пильнуйте за вовками, — пробурмотіла вона Тернерові й ступила крок до уламків.
Дарлінґтон не підвів погляду, але знову промовив те слово:
— Прошу.
Світ здригнувся, і Алекс побачила демона, відчула жар від полум’яної криниці. Дарлінґтон хотів звільнитися так само, як хотів указати їм на Рукавичку, але не мав влади. Вона витягнула з кишені коробочку від «Гумового взуття Арлінґтона» й відкрила кришку. Якась частина дівчини сподівалася, що цього має вистачити, утім Дарлінґтон далі втомлено тягнувся туди-сюди, підіймав каменюки й вкладав із безмежною обережністю. Невже цей предмет не був достатньо дорогоцінним? Невже вона хибно зрозуміла?
Алекс схопила кришку й пригадала все, що бачила в спогадах старого. Дарлінґтон, коли він ще був Денні, залишився сам у своєму холодному сховку «Чорного В’яза», намагався зігрітися під ковдрами, які знайшов на горищі, їв консервовані боби з комірчини. Денні, який мріяв про інші світи, про справжню магію й чудовиськ, яких можна буде подолати. Вона пригадала хлопця з його нашкрябаним докупи рецептом еліксиру: він стоїть біля кухонної стійки, ладний кинути виклик смерті, аби лише глипнути на потойбіччя.