— Денні, — промовила Стерн, але пролунав не лише її голос, але й голос старого, зливаючись у хрипкій гармонії. — Денні, ходи додому.
Дарлінґтонові плечі розслабилися. Голова похилилася. Каменюка випала з рук. Коли він звів очі, їхні погляди зустрілися, й Алекс побачила муки десяти тисяч годин, витрачений на страждання рік. А ще помітила там провину й сором та зрозуміла: золотий демон теж був Дарлінґтоном. Тут, у пеклі, він був одночасно ув’язненим і наглядачем, катував і зазнавав тортур.
— Я знав, що ти прийдеш, — озвався хлопець.
Дарлінґтон вибухнув синім вогнем. Алекс задихнулася, почула, як закричав Тріпп і розплакалася Доус. Полум’я облизало уламки, наче річка, що затопила понівечені руїни «Чорного В’яза», і стрибнуло в коробочку. Стерн із гуркотом зачинила кришку. Коробка гримала в руках. Вона відчувала його всередині, долонями відчувала вібрацію. Його душу.
Вона тримала в руках його душу, і ця могутність пульсувала там, занадто яскрава, аби стримати її. Вона навіть мала власний звук — дзенькіт сталі об сталь.
— Упіймала, — прошепотіла Алекс.
— Твої лати! — крикнула Доус, і дівчина опустила погляд.
Вона знов була у своєму вуличному одязі. Як і решта.
— Чому вони зникли? — запитав Тріпп. — Що відбувається? Доус потрусила головою, наче намагалася відігнати страх.
— Я не знаю.
Алекс притиснула коробочку до грудей.
— Нам слід повертатися до Стерлінга. У садок.
Та коли вони звернули на дорогу, нічого не було там, де слід. Під’їзна доріжка зникла, пеньки, паркан, будинки. Алекс дивилася на нескінченно довге асфальтне шосе, удалині виднівся мотель, на горизонті здіймалося невисоке передгір’я, поросле юковими деревами. Усе це не мало жодного сенсу.
Вовки досі були там і підкрадалися ближче.
— З Мерсі хтось є, — зауважив Тріпп.
Алекс різко розвернулася. Тріпп удивлявся в калюжу. Вона бачила чоловічий силует на порозі бібліотеки. Незнайомець сперечався з Мерсі.
— З ритуалом щось не так, — сказала Доус, — із цілою Рукавичкою. Я більше не чую метронома.
— Алекс, — озвався тихим голосом Тернер.
— Ми мусимо…
Вона хотіла сказати щось про Стерлінг, про завершення ритуалу. Але дивилася простісінько в жовті очі чотирьох вовків.
Ті заблокували шлях між «Чорним В’язом» і шосе.
— Чого вони хочуть? — писнула Доус.
Тернер розправив плечі.
— Чого хочуть вовки?
Він витягнув револьвер, а тоді заверещав. У руці був закривавлений кролик.
Вовки кинулися вперед.
Алекс закричала, коли щелепи стиснули їй передпліччя, вовк глибше увіп’явся зубами. Почула, як тріснула кістка, відчула присмак жовчі в горлі. Дівчина впала на спину, а тварина — зверху на неї. Алекс бачила брудну пащу, кров і слину, що блищали на зубах, кірку жовтого гною навколо несамовитих золотавих очей. Але вона досі тримала коробочку. Вовк трусонув нею, коли полум’я з її тіла лизнуло його масне хутро. Стерн відчула сморід горілої шерсті. Тварина глухо заревіла. Але не відпускала. В Алекс перед очима попливли чорні цятки. Не можна було знепритомніти. Вона мусила вирватися. Мусила дістатися до Стерлінга. Мусила дістатися до Мерсі.
— Я теж не відпущу, — гаркнула дівчина.
Вона повернула голову й побачила, що інші змагаються з рештою зграї, і кролика з поплямованим кров’ю білим хутром, який щипав собі бежеву травичку; на боках у нього залишилися криваві відбитки рук, а вовки не звертали на нього жодної уваги.
Алекс міцніше стиснула коробочку, але відчула, що ось-ось знепритомніє. Чи зможе вона протриматися довше за це чудовисько? Вовка вже охопив вогонь, його плоть підсмажувалася. Він скавчав, але щелепи далі міцно стискали її зламану руку. Біль був приголомшливий.
Що станеться, якщо вони помруть у пеклі? Чи знайдуть їхні тіла, цілі та неушкоджені, спочинок там, нагорі? А що буде з Мерсі? Алекс не знала, що роботи. Не знала, кого і як рятувати. Вона навіть себе не могла врятувати. Пообіцяла Дарлінґтонові, що витягне його. Вірила, що зможе врятувати всім життя, що це чергове завдання, з яким вона голіруч упорається за допомогою блефу.
— Я не відпущу. — Однак власний голос звучав якось віддалено.