Він стояв на порозі, під викарбуваним у камені магічним квадратом Дюрера, захищений від дощу, зі схрещеними на грудях руками. Бурштинове світло, що лилося з коридору, кидало на нього тіні.
— Усі встали, — гримнув він розлючено, — і вийшли.
Вони, тремтячи, звелися на ноги й почовгали геть зі вкритого болотом внутрішнього дворика.
Алекс щосили намагалася думати. Вовки. Синій вогонь. Невже вона врятувала їх? Чи це Ансельм мимохіть прийшов їм на допомогу, увірвавши ритуал і витягнувши їх звідти? І звідки взялися вовки? Доус казала, що таких перешкод не повинно бути. Невже в цьому теж можна було звинуватити Ансельма?
— Я
почуваюся так, наче на мене хтось кинув цілий будинок, — пожалівся Тернер.
— Пекельне похмілля, — відгукнувся Тріпп.
Він витер сльози, і щоки поступово вкривалися рум’янцем.
— Зніміть черевики! — кинув Ансельм. — Ви не розводитимете багнюку на цих підлогах.
Вони вилізли із черевиків і шкарпеток, а тоді босоніж зайшли до бібліотеки за Ансельмом, і кам’яна підлога здавалася брилою льоду.
У тьмяному світлі від генераторів чоловік повів їх до заднього виходу, що вів на Иорк-стріт, а там дозволив сісти на невисокі лавиці й знову натягнути мокрі черевики.
— Детективе Тернере, — озвався Ансельм. — Вас я попрошу залишитися. — Потім тицьнув пальцем у Мерсі та Тріппа. — Ти і ти. Я викликав таксі.
— У мене немає готівки, — відповів Тріпп.
Вигляд в Ансельма зробився такий, наче він збирався дати йому добрячого стусана. Він витягнув гаманець і втиснув у Тріппову мокру долоню двадцятку.
— їдьте додому.
— Я майже вдома, — мовила Мерсі. — ДжЕ зовсім близько.
— Лати, — нагадав Ансельм. — Вони тобі не належать.
Мерсі зняла нагрудник, рукавиці та нагомільники й залишилася незграбно стояти.
— Міс Стерн, — промовив Ансельм, і Алекс забрала в подруги лати.
— Іди зігрійся, — прошепотіла вона. — Я повернуся додому, щойно зможу.
Вона на це сподівалася. Може, її ось-ось вивезуть за межі міста Нью-Гейвен і викинуть у канаву.
Алекс запхала лати в промоклі ткані торби, які вони принесли із собою. Побачила, що свічада вже там. Мабуть, Ансельм забрав їх.
Попрямувавши до дверей, Тріпп помахав. Мерсі повільно позадкувала, наче чекала, що Алекс подасть їй якийсь знак залишитися, але та могла лише здвигнути плечима. Ось і все. Саме те, чого вони з Доус найбільше боялися. Проте розуміння потенційних втрат не змогло втримати їх. А тепер вони в прямому сенсі пройшли крізь пекло й повернулися з порожніми руками.
Принаймні вона не загубила коробочку з написом «Гумове взуття Арлінґтона». Алекс погладила її пальцями у вологій кишені. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу. Відчувала силу його життя, зелену, як молодий листочок, яскраву, як ранок нового дня. І вона провалилася.
Стерн очікувала, що Ансельм відведе їх до Халупки або до кабінету Претора, де вони дістануть якусь офіційну догану. Утім виявилося, що він не збирається давати їм можливість висохнути.
— Я щиро не знаю, із чого почати, — сказав він, хитаючи головою, наче розчарований татусь у ситкомі. — Ви залучили сторонню людину до справ Лети, навіть кількох сторонніх.
— Тріпп Гельмут — Кістяник, — нагадав Тернер, притулившись до стіни. — Він знає про Лету.
Ансельм перевів холодний погляд на нього.
— Мені чудово відомо, хто такий Тріпп Гельмут і ким були його батько та дід, якщо вже на те пішло. А ще мені відомо, що було б, якби з ним сьогодні щось сталося. А вам?
Тернер не відповів.
Алекс намагалася зосередитися на Ансельмових словах, але не могла чітко думати. Щойно вона помирала від голоду, наче кілька днів не їла, а вже за мить світ нахилився, і її занудило. Вона досі боролася з вовками. Досі була в Геллі в голові, де розмахувала биткою. Вона відчувала жахливу втрату, прощаючись зі світом, у якому не була певна, чи хоче залишитись. Скорбота була нестерпною. Усе мало статися інакше. Це Алекс мала не прокинутися, померти на старому матраці, загубитися серед хвиль, залишитися лежати на підлозі тієї квартири. Це Алекс мали поховати під уламками «Чорного В’яза» в пеклі.
Доус стиснула кулаки, витягнувши руки по швах. Вона скидалася на розталу свічку. Темно-руде волосся поприлипало до блідої шкіри, наче напівзгаслий вогонь. Тернерове обличчя залишалося незворушним. Він так само міг стояти в черзі за кавою.
— Вам якось удалося знайти Рукавичку, — продовжив Ансельм тим самим виваженим, майже не стримуваним тоном, — у кампусі Єлю, і ви вирішили, що доцільно буде зберегти це в таємниці. Ви провели несанкціонований ритуал і наразили незліченну кількість людей та саме існування Лети на небезпеку.