Алекс потерла руками обличчя. Почувалася втомленою й розгубленою. Сумувала за мамою. Мерсі вона любила, але вперше за довгий час по-справжньому захотіла побути на самоті, їй хотілося з’їсти той другий сендвіч із беконом, а тоді скрутитися калачиком і добряче, без поспіху поплакати. Хотілося повернутися до «Чорного В’яза», побігти простісінько нагору сходами й розповісти Дарлінґтонові, чи демонові, чи хай там хто він такий, усе про її бійку з Лінусом Райтером, про проблеми з Ітаном. Хотілося розповісти всі найгірші подробиці й подивитися, чи не відсахнеться він.
— Ти в нормі? — запитала Мерсі.
Алекс зіхтнула.
— Ні.
— Може, нам прогуляти заняття?
Стерн похитала головою. Вона мусила якомого довше затриматися в цьому світі. А ще їй хотілося кілька годин не думати про Дарлінґтона, Лету чи пекло. Якщо Лета не дозволить їй закінчити семестр, що вона робитиме? Зорієнтується. Складе план. Вона більше не та дівчина, якою була раніше. Вона не безпомічна. Знає, як давати собі раду із Сірими. Вона знайде роботу. Вступить до державного коледжу. Дідько, трохи послухає привидів і найметься до якогось багатенького недоумка з Малібу. Ґелексі Стерн — зірковий екстрасенс.
Вона довго стояла під гарячим душем, потім перевдягнулася в джинси, черевики та найтовстіший светр, який мала. їхнє заняття з курсу «Шекспір і метафізика» відбувалося в аудиторії Лінслі- Читтенден-голлу, і Алекс замислилася, що буде, якщо вона наштовхнеться на Претора. Невже професор Велш-Вітлі подивиться на неї жалісливо? Удасть, що вони незнайомі? Та якщо професор і був десь посеред юрби студентів, вона його не побачила.
Вони заходили до аудиторії, коли Алекс почула, як її хтось гукнув. Помітила в натовпі знайому голову з темним волоссям.
— Зараз повернуся, — попередила вона Мерсі й ковзнула в людську гущавину.
— Мішеле?
Невже Претор уже відправив Мішель Аламеддін, аби та замінила її?
— Здоров, — привіталася дівчина. — Як тримаєшся?
«Краше, ніж зізнаюся тобі».
— Насправді сама не знаю. У тебе зустріч із Велшем-Вітлі?
Після ледь помітної паузи Мішель відповіла:
— У мене завдання від Батлера, мушу побігати.
— Тут?
Вигляд у Мішелі насправді був такий, наче вона зібралася на робочу зустріч: темна спідниця, сірий гольф, замшеві черевики й така сама сумочка. Але вона працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Завдання могло привести її до Байнеке чи Стерлінга, але не до кафедри англійської.
— Тут було зручніше зустрітися.
Алекс не могла похизуватися Тернеровим відчуттям правди, тим свербежем, який вона відчула, опинившись у нього в голові, та однаково знала, що Мішель бреше. Невже вона шкодувала її почуття? Чи мала зберігати в таємниці всі справи Лети після того, як Алекс від них відлучили?
— Мішеле, зі мною все нормально. Ти не мусиш ходити околяса.
Дівчина всміхнулася.
— Гаразд, ти мене впіймала. Жодних зустрічей в Лінслі- Читтенден-голлі. Я була в Нью-Гейвені та захотіла перевірити, як ти тут.
«Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас». Так Мерсі сказала, коли намагалася застерегти Алекс від використання Рукавички. Та навіть так…
— Усі ці роз’їзди туди-сюди напевно виснажують. Як вечеря з батьками твого хлопця?
— О, нічого, — тихенько засміялася Мішель. — Я з ними вже зустрічалася. Вони чудові, якщо уникати розмов про політику.
Алекс обміркувала свої варіанти. їй не хотілося відлякати Мішель, але й продовжувати ці танці теж не хотілося.
— Я знаю, що ти не повернулася до міста того вечора.
— Ти про що?
— Ти сказала мені, що повертаєшся до Нью-Йорка. Сказала, що мусиш устигнути на поїзд. Але поїхала аж наступного ранку.
Мішель зашарілася.
— І яке тобі до цього діло?
— Два вбивства в кампусі підказують, що я повинна бути скептично налаштованою.
Утім Аламеддін уже опанувала себе.
— Не те щоб це тебе стосувалося, але я де з ким тут зустрічаюся й намагаюся приїжджати до міста кілька разів на місяць. Мого хлопця це влаштовує, а навіть якби не влаштовувало, я не заслуговую допитів. Я переживала за тебе.
Алекс знала, що мала б перепросити, повестися ґречно. Але занадто втомилася вдавати із себе дипломатку. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу й відчула в ній важке мляве настроювання скрипки, несподіване радісне тріпотіння пташок перед польотом. Якби Мішель бодай трохи висунула голову зі свого панциря, вони могли б краще підготуватися. Вони могли б досягти успіху.