— До сраки, Алекс, — сказала Геллі, — чого ти чекаєш?
Алекс і сама не знала. Усередині заклекотів сміх, а може, схлипування. Вона рвонула вперед, і ось її руки вже обіймають Геллі, а обличчя ховається в подружчиному волоссі. Геллі пахла кокосовим шампунем, а шкіра в неї була тепла, наче вона лежала на сонечку. Не Сіра, не якась нежить — тепла, справжня людина, жива.
А що, як це не було карою чи випробуванням? Що, як раз у житті удача побігла назустріч Алекс, а не від неї? Що, як це була її нагорода за весь той біль? Що, як цього разу магія спрацювала як слід, так, як це бувало в легендах?
— Не розумію, — сказала Стерн, коли вони сіли на лавиці під деревом. Забрала шовковисте біляве волосся із засмаглого личка Геллі, замилувалася її ластовинням, майже білими віями, щербинкою на передному зубі, яка залишилася після падіння зі скейта в парку Бальбоа. — Як?
— Я не знаю, — прошепотіла Геллі. — Я була… Я не знаю, де я була. — А тепер я… — Вона знічено роззирнулася. — Тут.
— У Єлі.
— Що?
Алекс розреготалася.
— У Єльському університеті. До якого я ходжу. Я студентка.
— Дурня.
— Знаю, знаю.
— Торгуєш тут?
Алекс похитала головою.
— Я не… я цим більше не займаюся.
— Правильно. — Тепер і Геллі засміялася. — Студентка коледжу. Але мені щось потрібно. Щоб зняти напруження.
Алекс не збиралася казати «ні». Тільки не тепер, коли Геллі сидить навпроти неї. Жива. Золотава й досконала.
— Я щось вигадаю.
— Гаразд.
— Ти не мусиш шепотіти, — сказала Алекс, розтираючи їй руки. — Ми тут у безпеці.
Геллі озирнулася через плече, а тоді подивилася повз подругу, наче чекала, що в сутінках щось причаїлося.
— Алекс, — так само пошепки озвалася вона, — не думаю, що це так.
— Я попіклуюся про тебе. Обіцяю. Тепер я сильніша, Геллі. Я здатна на різне.
— Лен…
— Не переймайся ним.
— Він за тобою сумує.
Алекс відчула всередині щось слизьке й холодне.
— Я не хочу про нього говорити.
— Тобі слід дати йому ще один шанс.
— Він мертвий. Я його вбила. Ми разом його вбили.
— Я теж була мертва, чи не так?
— Ага. — Тепер Алекс теж шепотіла. — Була. І я щодня за тобою сумувала.
— Тобі слід було прийти по мене, — відповіла Геллі, у тьмяному світлі її очі зробилися темнішими, і на них заблищали сльози. — Ти мала допомогти мені.
— Я не знала, що можу. — Алекс не хотілося плакати, але боротися зі слізьми не мало сенсу. — Усе гаразд. Обіцяю. Я можу тебе захистити.
Від недовірливого вигляду Геллі робилося боляче.
— Раніше не могла.
То була правда. Лише вона пережила «Ґраунд-Зіро», Лена, Аріеля.
— Тепер усе інакше.
— Лен може нам допомогти.
Алекс витерла сльози Геллі з очей.
— Припини говорити про нього. Він мертвий. Він не може нам нашкодити.
— Він міг би приглянути за нами. Самі не впораємося.
Алекс хотілося кричати, але вона змусила голос звучати спокійно.
Вона не знала, через що Геллі пройшла після смерті. Не знала, якою була ціна за повернення до світу смертних.
— Я
кажу тобі, що тепер усе не так. Ти можеш залишитися зі мною. Я можу допомогти тобі знайти роботу, вступити кудись, робити те, що тобі заманеться. Усе буде так, як ми завжди казали. Він нам не потрібен.
— Ми можемо це лише вдавати, Алекс. — Геллі так рішуче та знайомо насупилася, що Стерн відчула, як усередині заворушилися сумніви. А що, як нічого із цього не було справжнім? Внутрішній двір. Вежі Джонатана Едвардса й «Кістки». Єль. Що, як усе це — якась дурнувата фантазія, яку вони вигадали під кайфом?
Алекс похитала головою.
— Це правда, Геллі. Ходімо. — Вона підвелася й смикнула подругу за руку. — Я тобі покажу.
— Ні. Ми мусимо залишитися тут. Маємо дочекатися Лена.
— До дідька Лена. До дідька їх усіх.
У кущах щось зашелестіло. Алекс розвернулася навколо власної осі, але там нічого не було. Вона підвела погляд на гілля дерева. Привид маленького хлопчика тихенько скавчав, скрутившись калачиком серед гілок. Це не гра, не хованки. Він був нажаханий. Але чим?
Алекс смикнула Геллі за руки, змушуючи підвестися.
— Ми мусимо йти, гаразд? Можемо поговорити про Лена чи будь-що інше, але забираймося звідси. Я можу знайти тобі щось поїсти… чи що тобі знадобиться. Будь ласка.