— Ти не Геллі! — гримнула Стерн.
Її рука смикнулася вперед, і маленький Сірий увійшов усередину з тоненьким жалісним криком на вустах. Вона відчула присмак камфори, почула цокіт кінських підков, упізнала аромат трояндової води — його мати нею користувалася. Алекс обома руками штовхнула демона, але він не позадкував. Натомість заскочив на пристінок, що тягнувся вздовж садка, і вклякнув на позиції.
Свідомість Алекс верещала. Янгол-не-янгол. Геллі-не-Геллі. Але демон мав точнісінько такий вигляд, рухався з її грацією.
— Ти не можеш просто покинути нас, — озвався він голосом Геллі. — Ми твоя родина.
Так і було. Не лише Геллі, але й Лен. Полюбе. Вони так довго були єдиним, що в неї було. Алекс хотілося стерти все начисто, не залишити нічого, крім порожнини, вирви від вибуху на місці старого помешкання. Вона збудувала б простісінько над тією ямою щось нове й блискуче.
— Чому ти здобула другий шанс? — не вгавала Геллі, наступаючи на неї. — Нове життя?
Алекс знала, що слід бігти геть, але виявила, що намагається сформулювати відповідь, якусь причину, чому це була вона, а не Геллі. «Це загадка. Це пастка». Але водночас це було правдою. Геллі мала вижити.
Рука Геллі ковзнула їй на шию і стиснула. Дотик був майже пестливим.
— Це мала бути я, — сказала вона. — Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще.
— Маєш рацію, — видихнула Стерн, відчуваючи на щоках свіжі сльози, бажання боротися покидало її. — Це мала бути ти.
Алекс ніколи на мала свого місця в цьому житті, кожен день був боротьбою, новим шансом на невдачу, війною, у якій вона не могла перемогти. А Геллі з легкістю пропурхнула б через усе це, така вродлива й хоробра.
— Це мала бути ти, — повторила вона; слова ламалися від ридань, коли пальці стиснули останню із солоних перлин. «Але не була». — Життя жорстоке. Магія справжня. А я готова померти.
Вона жбурнула перлину демонові в чоло, відчуваючи, як та вибухнула в долоні. Здалося, наче череп створіння не витримав, обсипався, мов мокрий пісок, і розчинився в кривавому кратері. Демон заверещав, його шкіра сичала й вкривалася пухирями.
Алекс побігла повз сходи на вулицю. Халупка була ближче, але вона помчала до «Іль-Бастоне», дозволивши силам Сірого нести себе. їй потрібна була бібліотека. Потрібно було знову почуватися в безпеці.
Потицявши пальцем у телефон, вона, не зупиняючись, зателефонувала Мерсі.
— Ти де?
— Удома. У мене твоя сумка. Ти…
— Залишайся там. Не відчиняй двері нікому, хто… не знаю… Нікому, кого не мало б бути серед живих.
Вона поклала слухавку й побігла по Ельм-стріт. Навіть попри силу Сірого ноги вже тремтіли, м’язи були виснажені випробуваннями минулого тижня.
Алекс ризикнула озирнутися, намагаючись проскакувати поглядом натовп студентів у шапках і пальтах. Зупинилася, щоб наклацати на телефоні інший номер. Доки Доус відповіла, вона вже бігла.
— Ти досі з Тріппом? — запитала Алекс. Голос був уривчастий і захеканий. — Іди до «Іль-Бастоне».
— Нам заборонено до «Іль-Бастоне».
— Доус, просто шуруй туди. І прихопи із собою Тернера й Тріппа.
— Алекс…
— Просто, трясця, йди! Я дещо пронесла із собою. Дещо погане.
Алекс знову озирнулася через плече, але й сама не знала, що очікувала побачити. Геллі? Лена? Якесь інше чудовисько?
Нічого не залишалося, крім як бігти далі.
30
Біжучи по Орандж-стріт, Алекс відчувала, як маленький Сірий вимагає, щоб його випустили, калатає в неї в голові, ніби хтось дав йому забагато солодкого. Але вона не збиралася відпускати його, доки не переконається, що зможе потрапити до «Іль- Бастоне».
Дівчина подолала сходи одним незграбним стрибком. Що це означатиме, якщо двері перед нею залишаться зачиненими? Якщо правління Лети вже викинуло її із цього прихистку? Зі спокійного, безпечного й щедрого місця?
Але двері розчахнулися, і Алекс опинилася всередині, перевалившись через поріг. Вона відчула, як привид малого Сірого вирвався на волю, захист не дозволив йому ввійти, хай навіть він ховався в Стерн усередині. Він покинув її із гнітючим поспіхом, забравши із собою силу. Двері за дівчиною зачинилися, гупнувши так, що аж шибки здригнулися.
Алекс відчула, як тремтять від виснаження стегна. Вона потягнулася вгору, тримаючись за бильця, відчула під долонею прохолодне дерево, притиснулася чолом до прикраси, і опуклості соняшникового візерунка боляче увіп’ялися в шкіру. Це була домівка. Не її кімната в гуртожитку. Не ті уламки, що вона залишила по собі в Лос-Анджелесі.