Якщо вони справді збиралися спробувати вдруге навідатися до потойбіччя, це не могла бути лише порятункова місія. їм потрібно довідатись, як побороти вовків чи те, що нашле на них пекло. Плюс вони мусили заманити назад до пекла своїх демонів і переконатися, що нічого не вирушить за ними додому на шляху назад. Та просто зараз вони мусили дізнатися, як відігнати тих демонів, доки ніхто з них не втратив глузду.
Алекс уже ступала на цю територію, коли намагалася знайти захист від Лінуса Райтера, і знала, що вони в халепі. На відміну від Сірих, демонів не відлякували memento тоrі чи смертельні слова; вони не мали минулого, за яке охоче б чіплялися, не мали спогадів про те, як воно, бути людиною, не мали незавершених справ. Дарлінґтонові або Мішелі Аламеддін слід було бути тут, у цій бібліотеці. Комусь, хто по-справжньому знав, як назвати цих ворогів і побороти їх.
— Що ви знайшли? — запитала Доус за годину, увійшовши у двері бібліотеки.
— Супчику немає?
Вигляд у Тріппа був такий, наче він щойно довідався, що СантаКлауса не існує.
— Він має настоятися, — заспокоїла Доус. — І ми не їмо в бібліотеці.
— Вони досі на вулиці? — запитала Мерсі.
Доус кивнула.
— Вони… вони мають дуже впевнений вигляд.
Тернер постукав по книжці, яку читав.
— Ви вважаєте, що Дарлінґтона з’їли, правильно? З’їв Мамона?
— Можливо, — обережно відповіла Доус. — Із жадібністю асоціюються чимало демонів. Дияволів. Богів.
«Жадібність — це гріх будь-якою мовою». Так сказав Дарлінґтон. Мрії Сендоу про гроші. Дарлінгтонова жадоба знань.
— Але ці демони не намагаються змусити нас почуватися жадібними, чи не так? — перепитав Тернер.
Амбіції, завзяття, бажання. Які їхні антоніми?
— Безнадійність, — озвалась Алекс.
Саме так вона почувалася, коли Геллі — не-Геллі — кричала на неї: відчуття неминучості, буцімто так і належить, буцімто вона лише дістає заслужене. Вона була злочиницею, яка поцупила шанс на це позолочене життя і, звичайно, мала заплатити за це. Саме тому демон катував її, вдягнувши обличчя Геллі, а не Лена чи Аріеля. Тому що Алекс ніколи не пролила за ними жодної сльозинки. Вона оплакувала втрату Геллі.
— Вони хочуть, щоб ми почувалися безнадійно.
— Я думала, Геллі була білявка, — сказала Доус.
— Так і є, — відповіла Алекс. — Була.
Мерсі кивнула.
— Я теж її бачила. На нашій лекції про Шекспіра.
Обличчя в Доус зробилося стурбованим. Не прохопившись жодним словом, вони вийшли за нею з бібліотеки й рушили коридором до спальні Данте, до вікон, що виходили на Орандж- стріт.
Демони досі були там, їхня зграя влаштувалася в затінку під ліхтарями.
Золотаве волосся Геллі здавалося чорним, очі були темні. Одяг… суцільно чорний.
— Вона скидається на тебе, Алекс, — зауважила Доус. І мала рацію.
Стерн помітила в теплому відтінку волосся Блейка Кілі щось схоже на яскраво-рудий пучечок Доус. Детектив Кармайкл був убраний у дешевий костюм, коли вона вперше побачила його, але
тепер той костюм здавався шикарним, його крій став елегантнішим, краватка була темно-бузкового кольору, щось таке міг би вдягнути Тернер. А Спенсер хіба не здавався дещо безталаннішим? Дещо не таким крутим і нахабним?
Про що думала Алекс, розглядаючи не-Геллі на протилежному боці вулиці від «Іль-Бастоне»? Що в тієї не було легкості та спортивної грації Геллі. Що вона здавалася настороженою, напруженою. Адже насправді вона дивилася на себе. Отой розпечений гнів належав самій Алекс.
Вона запнула важкі сині завіси. Алекс навчилася любити цю кімнату, візерунки, які кидало по обіді вітражне скло, ванну з ніжками-лапами, скористатися якою їй досі не ставало сміливості.
— Здається, я знаю, що сталося з Лінусом Райтером.
— З ким? — не зрозумів Тріпп.
— Це вампір, з яким я зіштовхнулася в Олд-Ґринвічі. Саме… саме так я втратила «мерседес».
Доус різко втягнула повітря.
— Вампір? — Голос Мерсі звучав нажахано й завзято одночасно.
— Якого хріна? — озвався Тернер.
— Лінус Райтер навчався тут, у Єлі, — продовжила Алекс. — Але тоді його звали інакше. Він був Кістяником. І, думаю, він один із тих людей, котрі скористалися Рукавичкою в тридцяті. Думаю, Лінус — чи насправді Лайонель Райтер — навідався до пекла.
— Ми не можемо бути впевнені в…
— Годі тобі, Доус. Навіщо створювати її, якщо ніхто не збирався нею користуватися? Навіщо вбивати архітектора…