— Ну? — поцікавилась аспірантка. — Як усе минуло?
— Тіло вирвалося з-під контролю, і мені довелося приборкати його за допомогою «Фантомної петлі».
— О Господи.
— Угу, — кинула Алекс дорогою до ванної кімнати. — Я накинула на ту штуку ласо й поскакала на ній аж до Стемфорда.
— Алекс, — розлючено зиркнула на неї Доус.
— Усе було гаразд. Але… — Алекс скинула одяг, мріючи позбутися того протиприродного смороду. — Не знаю, уже наприкінці тіло типу розігналося. Стало видавати щось про Молочний Шлях, чи материнське молоко, чи молоко до мюслі для нечисті. Це було збіса стрьомно. — Вона ввімкнула воду в душі.
— Ти сказала Ансельмові, що ми не можемо зустрітися з новим Претором у суботу? — Коли Доус не відповіла, Алекс повторила запитання: — Я не можу зустрітися з новим Претором у суботу, гаразд?
Після довгої паузи Доус озвалася:
— Я сказала Ансельмові. Але виторгувала нам лише тиждень. Можливо… можливо, Претор виявиться людиною широких поглядів.
Алекс у цьому сумнівалася. В історії Лети було чимало шахраїв: Лі Де Форест, який спричинив блекаут у цілому кампусі та як наслідок був відсторонений; дідько, один із засновників Гайрам Бінґем III анітрохи не розумівся на археології, проте однаково потрапив до Перу, де поцупив кілька артефактів; однак товариство в жодному разі не могло тепер обрати новим Претором якогось інакодумця після всього, що сталося торік. А надто якщо до справи залучено Алекс. Вона вже й так була занадто незбагненною, експериментом, на результати якого Лета досі чекала.
— Доус, повір мені. Хай ким був цей тип, він не дасть дозволу на турпохід до пекла.
Вона запалила кадило, наповнене ялівцем та пало-санто, і стала під воду, дозволяючи вербені змити із себе сморід позаприродного. За місяці пошуків їм із Доус удалося знайти рівно одне свідчення того, де може бути Рукавичка, — стислий уривок тексту в щоденнику Нельсона Гартвелла часів Лети, датованому 1938 роком від Різдва Христового.
Горбань набрався й спробував переконати нас, буцімто хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку, щоб відчиняти двері до полум ’яної печі, якщо ваша ласка. Звичайно, я вимагав доказів. «Ні, ні, — відповів Горбань, — усе занадто ризиковано, щоб залишати якісь записи». Вони заприсяглися одне одному зберігати таємницю й прохопилися лише, що звели її у святому місці. Занадто зручно, як на мене.
Закладаюся, усі вони просто пропустили каплицю й опинилися в якомусь склепі в повному ажурі.
«У святому місці». Ось і все, що вони з Доус мали, щоб узятися до справи: один абзац про п’яницю на прізвисько Горбань. Але це не зупинило їх від відвідин усіх кладовищ, цвинтарів, синагог і церков, збудованих у Нью-Гейвені до 1938-го, у пошуках підказок. їм не вдалося нічого знайти, а тепер ще й новий Претор зазиратиме через плече.
— А що, як ми пошлемо до біса Рукавичку й спробуємо відправити на полювання гончаків Сендоу? — гукнула Алекс, перекрикуючи шум води.
— Минулого разу це не дуже добре закінчилося.
Справді не дуже. За всі їхні клопоти їх іще й мало не зжерла пекельна тварюка.
— Але Сендоу не старався як слід, чи не так? — не вгавала Алекс, змиваючи мило з волосся. — Він думав, що Дарлінґтон зник навіки, що ніяк не міг пережити подорожі до пекла. Думав, що лови лише доведуть факт Дарлінґтонової смерті.
Це була жахлива ніч, але ритуал повернув назад Дарлінґтона чи принаймні його голос, який звинуватив Сендоу.
Алекс вимкнула воду й схопила з гачка рушник. Помешкання здавалося неймовірно тихим.
Спершу дівчина подумала, що їй це здалося, коли почула тихеньке:
— Гаразд.
Вона помовчала, відтаскаючи воду з волосся.
— Що?
— Гаразд.
Очікувала, що Доус протестуватиме, сипатиме перешкодами: мовляв, це нині не на часі, їм потрібен план, це занадто небезпечно. Може, вона розклала перед собою у вітальні свої карти таро? І прочитала в них щось, окрім катастрофи?
Алекс натягнула чисті шорти й майку. Доус сиділа на тому самому місці, на підлозі, але притиснула коліна до грудей і обхопила їх руками.
— Як це «гаразд»? — перепитала Алекс.
— Знаєш, як греки називали Молочний Шлях?
— Сама знаєш, що не знаю.
— Ґалаксіас.
Алекс опустилася на краєчок канапи, намагаючись ігнорувати холодне лезо, що увіп’ялося в нутрощі.
«Ґалаксіас». Ґелексі. Невже саме це слово мрець надиктовував їм знову й знову?