— Нам вистачить запасів на один раз, — повідомила Доус, коли Алекс із Мерсі підняли мішки із сіллю з Прахови й таємної кімнати в Сіпакірі та висипали їх до тигля. — Хтось може дістати мені ясеневе весло?
Тріпп фиркнув і поспіхом перепросив, коли Доус метнула на нього погляд.
Алекс знайшла скляну шафку, де висіли всі деталі моделі «вінчестера» 1873 року, який, на думку Сари Вінчестер, віз у собі її фатальний кінець аж до Каліфорнії; ручку мітли, датовану періодом шотландського спалення відьом у 1600-ті, почорнілу, але не зіпсовану вогнем; щось схоже на скіпетр із суцільного золота і тоненьку ясеневу паличку, вирізьблену й відполіровану до досконалої гладкості. Вона трохи скидалася на інструмент чарівника, якби чарівник запланував приготувати піцу в цегляній печі.
— Нам доведеться постійно помішувати, — повідомила Доус, почавши змішувати інгредієнти й рухаючи веслом у розміреному ритмі. — Тепер плюйте.
— Перепрошую? — не зрозумів Тернер.
— Нам потрібно достатньо слини, щоб розчинити сіль.
— Мій момент слави, — зрадів Тріпп і харкнув від душі.
— Це огидно, — повідомила Мерсі, вишукано плюнувши в кітлик.
Вона не помилялася, та Алекс будь-якого дня обрала б радше цей варіант, ніж потребу навідуватися до пташника «Рукопису».
— Гаразд, хто хоче спробувати весло? — запитала Доус, не збиваючись із ритму. — Тримайте темп.
— Як довго ми це робитимемо? — поцікавився Тернер, плавно забираючи в неї весло.
— Доки суміш не оживе, — відповіла Доус, наче це все пояснювало.
Вони по черзі розмішували вариво ясеневим веслом, доки витримували руки. Магічним це не здавалося, і Алекс відчула невпевнену сверблячку. Магія мала бути загадковою, ризикованою, а не мішаниною на дні велетенської миски. Можливо, якась частина її просто хотіла вразити решту можливостями Лети, потужностями їхнього арсеналу. Та Доус не здавалася стурбованою цим. Вона цілковито зосередилася на завданні, а коли тигель задзижчав, вихопила весло з рук Алекс зі словами:
— Віддай-но мені.
Алекс відійшла й відчула, як нагрівається від випромінюваного тиглем тепла підлога.
Суміш засичала й засипала іскрами, освітлюючи рішуче обличчя Доус. Волосся вибилося в дівчини з пучка й розсипалося плечима вологими рудими кучерями. Піт блищав на блідому чолі.
«Очманіти, — подумала Алекс. — Доус — відьма». Вона створювала магію своїми трунками, варивами та цілющими мазями, приготованими з нічого супами, пластиковими контейнерами з бульйоном у морозилці, які лише чекали, коли знадобляться. Скільки разів вона зцілювала Алекс і Дарлінґтона горнятком чаю з крихітними канапками, мисками супу й бляшанками з консервами?
— Тримайте ритм! — наказала Памела, і всі вдарили руками по стінках тигля; звук пролунав голосніше, ніж мав би, наповнюючи кімнату й змушуючи стіни тремтіти, а жар підіймався від посудини Доус мерехтливими хвилями.
Алекс почула гучний ляскіт, наче корок вилетів із пляшки шампанського, і над тиглем злетіла хмарка бурштинового диму, наповнивши ніс та рот дівчини й змусивши очі засльозитися. Усі склалися навпіл від кашлю, ритм збився.
Коли пилюка розсіялася, єдине, що залишилося в тиглі, — гірка білого, схожого на порошок попелу.
Мерсі нахилила голову набік.
— Не думаю, що це спрацювало.
— Я… я думала, що дотрималася пропорції, — озвалася Доус, її впевненість розсіювалася разом з димом.
— Заждіть, — попросила Алекс.
Там, унизу, щось було. Вона перехилилася через вінця тигля й потягнулася вперед. Посудина була такою глибокою, що впивалася в живіт, і дівчині довелося звестися навшпиньки. Але кінчиками пальців вона намацала в попелі щось тверде. Витягнула й здула пилюку. На долоні лежала соляна скульптурка змії, що спала, згорнувшись кільцем і поклавши пласку голову на тіло.
— Талісман, — промовила Доус, зашарівшись від гордощів. — Це спрацювало!
— Але що це… — Алекс задихнулася, коли змія на її долоні розгорнулася.
Вона обвила руку дівчини спіраллю аж до ліктя, а потім зникла під шкірою.