Нам також невідомо: Емілія Бенатті сама зачаклувала перлини чи просто отримала їх від когось. Утім вона разом із родиною були одними з небагатьох, хто пережив демонічну чуму, яка накрила Мантую 1629 року. Її нащадки мігрували до Америки приблизно 1880 року й оселилися в Нью-Гейвені, де стали поважними членами італійської спільноти; їх можна побачити на знятій 1936 року світлині з бенкету товариства Святого Андрія. Можливо, перлини викинули разом із рештою забобонів, привезених зі Старого світу, але як сталося так, що їх задокументували й зберегли в таємній колекції Історичного товариства Нью-Гейвена, невідомо.
32
Усі вони запакувалися до Тернерового «доджа», схожі на похмурих, укритих попелом попутників на «блаблакарі»: Доус попереду, а Тріпп, Алекс і Мерсі втиснулися на заднє сидіння. Сьогодні ввечері ніхто не повертався додому сам.
Спершу вони висадили Доус біля її квартири неподалік від теологічної школи. Тернер з Алекс провели її до дверей і захистили цілий будинок соляними вузлами.
— Зустрінемося завтра, — сказала Стерн, перш ніж Доус зачинила двері. — Відзначайся в чаті щогодини.
Наступним був Тріпп, і він нахилився в проміжок між передніми сидіннями, щоб спрямувати Тернера у великому спальному районі неподалік від парку.
Будинок був гарненький. Гола цегла, тепле освітлення в промисловому стилі. Може, Тріппів батько й позбавив його коштів, та він мусив випливати на якомусь трастовому фонді чи чомусь такому. Для Гельмута скрутні часи були геть інакшими.
Вони захистили все навколо й зав’язали соляний вузол на Тріпповому килимку біля дверей, щоб закріпити результат.
— Ви, е-е-е, хочете зайти? — запропонував хлопець.
Увесь його захват відступив, і знову став підкрадатися страх.
— Можеш завалитися до нас, — запропонувала Алекс. — У нас у вітальні є канапа.
— Ні, усе гаразд. У мене є моя морська пташка, еге ж?
— Відзначайся в чаті, — нагадав Тернер. — І не виходь без потреби.
Тріпп кивнув і простягнув руку, пропонуючи стукнутися кулаками. Навіть детектив його послухався.
Спускаючись сходами, Тернер сказав:
— Коли закінчимо, я поїду до «Чорного В’яза». Хочу пересвідчитися, що Дарлінґтон досі сидить у своєму манежі.
Алекс мало не затнулася.
— Чому?
— Не вдавай переді мною дурепу. Ти бачила Марджорі Стівен. З неї висмоктали життя. У цьому не було нічого природного.
— Це не означає, що Дарлінґтон якось із цим пов’язаний.
— Ні, але він може знати, якщо це вчинив хтось із йому подібних. Якщо десь на волі бігає щось, натягнувши подобу Марджорі Стівен.
— Він не демон, — розлючено кинула дівчина. — Не такий, як вони.
— Тоді називай це візитом ввічливості. Я лише хочу знати, що він ув’язнений усередині.
Вони мовчки повернулися до кампусу, де Алекс і Мерсі попрощалися з детективом на Йорк-стріт.
— Упевнені, що не потрібна допомога із сіллю та всіляким таким? — перепитав він.
— Так, упевнені, — відповіла Алекс. — Наша кімната захищена. Ми захистимо ще й вхідні двері, але я залишу подвір’я відчиненим. Мені потрібен доступ до Сірих. Ви знаєте візерунок вузла?
— Ага.
Тернер сказав, що самотужки впорається з облаштуванням захисту в себе вдома. Алекс відчувала, що він не хоче бачити її у своєму домі, квартирі чи де там він жив. Чоловік не хотів, щоб Лета й усе неприродне просочилися до його справжнього життя. Наче можна було згорнути цю книжку, прочитавши огидний розділ.
— Якщо з’явиться Кармайкл, не слухайте його. Не дозволяйте йому засісти у вас у голові.
— Не повчай мене, Стерн.
— Тернере, дивіться не пожмакайте той модний костюм.
Він запустив двигун.
— Побачимося завтра ввечері.
Дівчата не дочекалися, доки зникнуть його задні фари. Не хотіли залишатися на вулиці довше, ніж треба.
Гуртожиток здавався навдивовижу нормальним, кожну спальню заливало золотисте світло, до подвір’я линули музика й балачки.
— Як так, що життя тут досі вирує? — запитала Мерсі, коли вони минали загорнутих у шарфи людей із горнятками гарячого чаю чи кави в одягнутих у рукавиці долонях.
Здавалося, дерева скинули літню зелень за ніч, жовте листя закручувалося, наче шкірка, зчищена з місяця.