Зазвичай Алекс подобалося відчуття нормального світу, розуміння, що тут було до чого повертатися, що існувало щось більше за Лету, магію і привидів, що після дивної роботи на неї, можливо, чекатиме життя. Але сьогодні вона могла думати лише про те, що всі ці люди — легка здобич. Повсюди причаїлася небезпека, а вони її не бачили. Сміялися, сперечалися та складали плани на світ, якого навіть не розуміли, гадки не маючи, що на них полює.
Лорін була у вітальні, де скрутилася на кріслі зі збіркою задач і «Джой дивіжн» на програвачі.
— Де вас, трясця, носило? — поцікавилася вона. — І чому від вас пахне лісовим вогнищем?
Стомлені мізки Алекс узялися шукати якусь побрехеньку, але відповіла Мерсі:
— Ми мусили допомогти закінчити з обміном цукерок, а на Орандж зайнявся якийсь будинок.
— Знову церква? Народ, ви збираєтеся всі вуха мені продзижчати Ісусиком?
— Мені там подобається безкоштовне вино, — докинула Алекс. — У нас закінчилися «Поп-Тартси»?
— На холодильнику лежать «Тістікейкс». Мама надіслала. Народ, ви мене неабияк налякали, ясно? Якщо просто збираєтеся зникнути, краще повідомте мене. У кампусі сталося вбивство, а ви просто розгулюєте серед ночі, наче нічого не сталося.
— Вибач, — перепросила Мерсі. — Ми не простежили за часом і були вдвох, тож не подумали про це.
Лорін сьорбнула води з великої пляшки, яку повсюди тягала із собою.
— Нам слід подумати про те, де ми хочемо жити наступного року.
— Зараз? — перепитала Алекс, закидаючи до рота «Крімпет».
Вона не була готова просто цієї хвилини обмірковувати, що не має майбутнього. Хай там як, друзів у неї було небагато й думка про те, що Лорін насправді хоче провести з нею ще рік, була приємною, і скидалося на те, що їй, можливо, необов’язково носити свої рани як попереджувальний знак.
— Ми хочемо жити в кампусі чи за межами кампусу? — не вгавала Лорін. — Можемо вмаслити когось зі старшаків і дізнатися, які квартири мають гарний вигляд.
— Можливо, я поїду на семестр за кордон, — бовкнула Мерсі.
«Відколи це?» — здивувалась Алекс.
А може, подруга просто шукає відмовку, аби забратися подалі від неї та Лети?
— Куди? — не здавалася Лорін.
— До Франції, — непереконливо озвалася Мерсі.
— О Господи, до біса ту Францію. Там у всіх венеричні хвороби.
— Ні, не у всіх, Лорін.
Алекс узяла ще один «Крімпет» і сіла біля Мерсі на канапу.
— Хочеш сказати, що ти сама обрала б не Париж, а Нью- Гейвен?
— Угу, — відповіла Лорін. — І це називається відданістю.
Розпитати Мерсі про Францію вдалося, лише коли вони вже збиралися вкладатися.
— Ти справді їдеш закордон?
— Тепер, коли я дізналася, що магія справді існує? — Мерсі вдягнула вінтажну піжаму й мастила обличчя кремом. — Нізащо. Та хіба не зручніше буде приходити і йти на всі ці завдання Лети, якщо не доведеться турбуватися про розпитування Лорін?
— Я більше не в Леті, — нагадала їй Алекс. — Ти теж. І на нас полюють демони.
— Я знаю, але… я не можу просто забути те, що дізналася.
«Це більше від нас не залежить». Алекс не промовила цього вголос, але довго лежала без сну, вдивляючись у темряву. Вона жила з магією все своє життя, хай навіть ніколи так її не називала. Тож не мала права голосу в таких справах. Єдине, що вона змогла вдіяти, — пристати на пропозицію Сендоу, коли він з’явився біля її лікарняного ліжка й запросив до Лети. А тепер у неї забрали й цей вибір. Як довго вона бігатиме від чоловіків на кшталт Ітана? Від демонів на кшталт Лінуса Райтера? Від чудовиськ у минулому, котрі стали такими сучасними?
Алекс не пам’ятала, як заснула, але це, мабуть, сталося, адже телефонний дзвінок вирвав її зі сну.
Доус.
— З тобою все гаразд? — запитала Стерн, намагаючись отямитися.
Вона знову проспала. Уже була дев’ята ранку.
— Щойно телефонував Претор. Він хоче зустрітися з тобою сьогодні.
Що це було? Офіційне відрахування? Формальне «йди в дупу»? — Що він сказав? — натиснула Алекс.
— Лише те, що, зважаючи на події минулої ночі, Преторові знадобиться Вергілієва присутність у його приймальні години.
Не в «Іль-Бастоне» чи Халупці.
— Він досі називає мене Вергілієм?
— Так, назвав. — Доус утомлено зітхнула. — А мене назвав Окулусом. Можливо, існує якийсь процес, що його ми маємо пройти, перш ніж… Не знаю. Звільнити свої робочі місця.
Алекс визирнула з вікна на подвір’я. Ранкове небо було темним, хідник — вологим. Хмари сланцевого кольору віщували новий дощ. Для сидіння надворі було занадто холодно, але на лавиці внизу зіщулилася дівчина в самій лише футболці та джинсах. Не- Геллі подивилася вгору на Алекс і вишкірилася — покручена посмішка, зуби занадто довгі. Як у вовків, з якими вони боролися в пеклі. Так, наче що довше вона залишалася голодною, то важче їй було зберігати людську подобу. Утім Алекс протнув жах, коли вона побачила чоловіка біля дівчини. Волосся в нього було довге й біляве, костюм білий, а витончене обличчя — майже лагідне в сірому осінньому світлі. Лінус Райтер витріщився на неї, вираз обличчя в нього був зачудований, наче хтось розповів анекдот, який йому не надто сподобався.