— Це буде непросто, — відповіла Памела. Тепер, коли з піклуванням про Алекс було покінчено, вона здавалася менш упевненою. — Те, що вони знають…
Алекс опустила погляд на порожню лавицю.
— Хочеш розповісти мені, що сказав Блейк?
Запала довга пауза.
— Зранку він був у мене під вікном. Стояв на снігу. І шепотів.
Алекс чекала.
— Сказав, що він був невинний. Що ніколи нікому не нашкодив. А його мати щоночі засинає в сльозах. Він сказав… — Голос Доус зірвався.
Алекс знала, що дівчина не хоче говорити далі. Але демони їли сором — плід вирощених у темряві зерен.
— Геллі сказала мені, що я вкрала її життя, — зізналася Стерн. — Що це я мала померти, а не вона.
— Це неправда!
— А хіба це має значення?
— Може, і ні. Ні, якщо це здається правдою. Він сказав… Блейк сказав, що я вбила його, тому що він ніколи не завдав би собі клопоту трахнути таку, як я. Він сказав… сказав, що знає, який вигляд має моя… який вигляд я маю там, унизу. Що я потворна.
— Господи, це точно схоже на Блейка.
З якого тіста були ці демони? Зі смутку Геллі. Блейкової жорстокості. Сорому Алекс. Почуття провини Доус. Але із чого ще? Що відрізняло амбіції від апетиту? Ці створіння хотіли вижити. Хотіли, щоб їх годували. Алекс знала, що таке голод і на що він може тебе штовхнути.
— Це неправда, Доус. Ми мусимо повторювати це собі, доки не повірили їм.
Так легко було дозволити їхнім словам укорінитися.
— Він зараз там? — запитала Алекс.
— Лорі його вкусив. — Доус захихотіла. — Він просто виліз із вікна й вкусив його за щоки. Блейк як заверещить: «Моє лице! Моє лице!».
Алекс засміялася, але пригадала, що змії теж кинулися на щоку Геллі. Наче соляним духам не подобалася демонова брехня, удавані людські маски, які вони носили.
Дзенькнув телефон. Повідомлення: «Зателефонуй мені», — від Тернера. Чому він ніколи просто не набере її сам?
Закінчивши розмову з Доус, Стерн перевірила груповий чат: усі відзначилися, а Доус розповіла про свої побоювання стосовно Райтера. Усі були озброєні сіллю, а зустрітися мали в «Іль- Бастоне» до настання темряви. Коли вони опиняться під захистом разом, усім буде безпечніше.
Алекс зателефонувала Тернерові, очікуючи почути, що він помітив біля відділку Великого Кара.
— З вами все гаразд? — запитала вона.
— Що? Нормально. — Авжеж, у Тернера все було нормально. Він був могутнім дубом. — Ми взяли сина Еда Лембтона.
Алекс не одразу згадала, хто такий Лембтон. Професор у справі розслідування подвійного вбивства.
— Я гадала, він в Арізоні.
— Енді Лембтон у Нью-Гейвені. Ми затримали його біля квартири одного з батькових друзів.
— Одного з тих, хто сфальсифікував дані?
— Саме так. Ми приставимо охорону до інших членів факультету, котрі тоді засудили його, і до народу, який працював у лабораторії.
Отже, слід Карла II був правильний: син помстився за батька.
Але все це здавалося таким театральним, таким химерним.
— Він справді вбив двох людей, тому що вважав, буцімто батько постраждав від них?
— Скидається на те. Я хочу, щоб ти зустрілася з ним.
— Це найгірше сліпе побачення у світі.
— Стерн.
— Але чому, Тернере?
Детектив охоче залучав її до периферії справи: подивитися на місце злочину, побазікати про теорії', але знайомство з підозрюваним було чимось геть іншим. А тепер, коли Алекс, можливо, назавжди вижбурнуть з Лети та Єлю, вона не була певна, що їй стане сміливості чи бажання пірнати стрімголов у загадкове вбивство.
— Раніше ви ніколи не хотіли залучати мене до своєї справи.
— Тут щось не так, і, схоже, решта не погоджується зі мною.
— У нього є алібі?
— Його алібі не тримається купи. І він зізнався.
— То в чому проблема?
— Ти хочеш побачити цього типа чи ні?
Вона хотіла. їй подобалося, що навіть після того, як вона впала в немилість Лети, Тернерові було не начхати на її думку. До того ж, якщо Тернер гадав, наче щось не так, то так і було. Алекс побувала в нього в голові, подивилася його очима. Вона побачила світ таким, яким його бачив він, у всіх деталях, усі знаки та сигнали, які решта людей не помічала або ігнорувала. Вона відчула свербіж на потилиці.
— Сьогодні по обіді я мушу зустрітися з Претором, — повідомила дівчина. — Після цього можу прийти. Але вам доведеться підкинути мене до в’язниці.
— Він не у в’язниці, — заперечив Тернер. — Він у Єльській лікарні Нью-Гейвена.
— У лікарні?
— У психіатричній палаті.