— Він намагався достукатися до тебе, — сказала Доус. — Достукатися до нас.
— Ти цього не знаєш.
Але таке вже траплялося. Під час ритуалу-передбачення тієї ночі, коли вбили Тару, і ще раз під час ритуалу під місяцем- молодиком, коли Дарлінґтон намагався попередити їх про Сендоу. Невже він і тепер намагався це зробити? Попередити її? Звинуватити? А може, гукав її з протилежного боку Серпанку, благаючи про допомогу?
— Є… дещо… ми можемо спробувати. — Слова Доус затиналися, помережані паузами, наче код азбукою Морзе, сигнал про небезпеку. — У мене є ідея.
Алекс замислилася, скільки катастроф розпочалося із цих слів.
— Сподіваюся, гарна.
— Але якщо правління Лети дізнається…
— Не дізнається.
— Я не можу втратити цю роботу. І ти теж.
Алекс не збиралася розмірковувати про це просто зараз.
— Ми підемо до «Чорного В’яза»?
— Ні. Нам потрібен стіл у «Сувої та ключі». Нам треба відкрити портал.
— До пекла.
— Нічого іншого я придумати не можу. — Голос Доус звучав розпачливо.
Вони намагалися ціле літо й не мали чим похвалитися. Та чи докладала Алекс усіх зусиль? А може, вона почувалася в безпеці, заховавшись за своїми пошуками в «Іль-Бастоне»? Ходячи собі вуличками Нью-Гейвена, шукаючи церкви й святі місця, вишукуючи знаки Рукавички й нічого не знаходячи? Невже вона дозволила собі забути, що десь страждає загублений Дарлінґтон?
— Добре, — відповіла вона. — Тоді ми відчинимо портал.
— А як ми потрапимо до «Сувою та ключа»?
— Я нас заведу.
Доус пожувала нижню губу.
— Я нікого не битиму, Доус.
Дівчина посмикала пасмо рудого волосся, що закучерявилося від спеки.
Алекс завела очі вгору.
— І нікому не погрожуватиму. Я збираюся бути по- справжньому ввічливою.
І буде. Вона мусила знайти шлях назад — у роль самозванки, яку грала торік, мусила знайти нову точку відліку. Вони повернуть Дарлінґтона. І це все виправить. Наскільки відомо правлінню Лети, вона просто студентка, у якої видався дуже поганий перший курс. Вони нічого не знали про те, як Сендоу покращував її оцінки, нічого про її роль у його смерті чи про вбивства, які вона назбирала однієї жахливої ночі у Ван-Найсі.
А от Дарлінґтон знав. І якщо йому захочеться розпочати проти неї справу, усе закінчиться. Що вона робитиме в такому разі? Те, що робила завжди. Шукай виходи. Забирайся геть іще до того, як ускочити в справжню халепу. А дорогою прихопи кілька дорогоцінних артефактів. Ця мантра заспокоювала її, перетворилася на заклинання, яке допомагало відігнати страх. Але тепер усе було складніше. Варіантів у Алекс і раніше було небагато, а тепер вони значно скоротилися, та й бігти не було куди. Через Ітана. Через те, що байдуже, скористаються вони Рукавичкою, порталом чи автобусом у потойбіччя, — розплачуватися завжди доведеться з пеклом.
4
МИНУЛОГО ЛІТА
Вона залишилася б на літо в Нью-Гейвені. Якби не Ітан.
Алекс сказала матері, що отримала роботу в кампусі, і Мірі цього було достатньо. Вона вважала Лос-Анджелес спокусою для доньки, буцімто та зійде з літака й пірне у своє колишнє життя з давніми друзями.
Шансів на це не було жодних, але фраза «Вони всі померли, ма» не давала Мірі розслабитися, та правда була в тім, що Алекс не хотіла додому. їй не хотілося спати в старій спальні, оточеній звуками, схожими на розбурханий океан удалині. Не хотілося слухати про материне найсвіжіше захоплення — масаж коштовним камінням, очищення аури, ароматичні олії та нескінченне полювання на прості дива. Потреба покинути Єль здавалася ризикованою, занадто скидалася на казку, жорстоку історію, де варто одного разу полишити зачарований замок, як шляху назад більше не буде.
Алекс гадала, що проведе літо з Доус і Мішеллю Аламеддін, складаючи план порятунку Дарлінґтона. Але Доус мусила допомогти з дитиною сестрі у Вестпорті, а з Мішеллю складно було зв’язатися, тож Стерн здебільшого залишалася на самоті в «Іль-Бастоне». Вона розмірковувала, чи не відвернеться від неї будинок після всього того кровопролиття минулого семестру; вітражі більше ніколи не будуть такими досконалими, як раніше, підлогу вкривали плями крові Блейка Кілі, тепер заховані під новим килимом. А що, як вона з’явиться біля головного входу, а кругла ручка просто не повернеться для неї?
Але того весняного дня, коли Алекс запхала меблі з вітальні до підвалу Коледжу Джонатана Едвардса й попрощалася з Мерсі та Лорін, дверна ручка «Іль-Бастоне» радісно закалатала в руці, і двері розчахнулися, наче гостинні обійми.