Ітан був тут, у Єлі. Він знав, де її знайти. І Стерн не була достатньо недоумкуватою, щоб повірити, буцімто він закінчить вести з нею справи, якщо їй якось вдасться пережити наступну зустріч із Лінусом Райтером. Він не збирався віддавати зброю зі свого арсеналу, а надто коли був упевнений, що тримає її в кулаці. Скільки йому було відомо про неї? Які ще важелі він міг знайти? Про таємниці Лети Ітан довідатися не міг, але чи не відстежив він її до «Іль-Бастоне»? До «Чорного В’яза»?
На неї впала тінь, і Алекс, підвівши погляд, побачила дівчину з темним волоссям.
— Усе скінчилося, — сказала та. — Усе вислизає. Як гадаєш, як довго ти ще зможеш далі вдавати щось?
З’явилося моторошне відчуття, наче вона дивиться в дзеркало. Волосся не-Геллі було чорним і розділеним посередині, очі — чорні як смола. «Вона живиться мною». Безнадійність, яку відчувала Алекс, кликала потвору, наче обідній дзвін.
Дівчина знала це, та сум усередині заважав чітко мислити. їй здавалося, наче вона опинилася на дні криниці. Вона мала б боротися. Мала б захищати себе. Та від самої лише думки про рух, про те, що доведеться щось робити, здавалося, наче вона шкрябає кам’яні стіни криниці, вологі й порослі мохом. Неможливо було за щось учепитися. Вона просто занадто стомилася від спроб.
Не-Геллі стала вкриватися татуюваннями. Півонії і скелети. Колесо. На ключицях зустрілися дві змії.
Гримучі змії.
«У тебе всередині живе гримуча змія. Ладна накинутися».
Так казала їй справжня Геллі. Геллі, яка любила Алекс, яка захищала її аж до самого кінця й навіть опісля. А ця грьобана самозванка натягнула її обличчя.
— Це тобі не належить! — гримнула Алекс.
Вона змусила себе підняти руку до рота й провела язиком по кісточках пальців. Її соляний дух кинувся вперед, змії взялися кусати не-Геллі. Демон позадкував, але повільніше, ніж минулого разу.
— Дай їй спокій!
Підвівши погляд, Алекс побачила, що до неї провулком рішуче прямує Тріпп. їй хотілося крикнути йому, щоб стишив голос, та вона так достобіса зраділа, побачивши, як він мчить на порятунок, аж не могла перейматися тим, що відбувалося довкола.
Дівчина зраділа, що в провулку тьмяно, коли помітила, як Тріпп лизнув руку, і його альбатрос із вереском рвонув уперед, налетівши на не-Геллі.
Демон зіщулився, тоненько заскавчавши, та, поспішаючи назад на залюднену вулицю, вишкірився. А чому б і ні?
Він наївся від пуза.
Алекс точно не знала, що саме бачили перехожі. Можливо, вони просто не помічали змії, морського птаха, дівчину, котра поспішала кудись не зовсім людською ходою. А може, їхня свідомість перестрибувала побачене, знаходячи якесь пояснення, що дозволить далі вести буденне життя, радісно забувши про все химерне чи неприродне. Стерн могла померти в затінку того провулка, а люди просто минали б її.
— З тобою все гаразд? — запитав Тріпп.
Він був заведений, аж потріскував від енергії та нервів.
— Ні. — Власне, вона не думала, що зможе підвестися.
— Вигляд у тебе жахливий.
— Це не допомагає, Тріппе.
— А втім, альбатрос спрацював.
Спрацював. Алекс хотілося вірити, що її змії впоралися б, та скидалося на те, що вони були пов’язані зі свідомістю.
— Дякую, — озвалася вона, так-сяк зводячись на ноги.
Стерн тремтіла й була слабкою, а коли Тріпп запропонував їй руку, знітилася від того, що мусила погодитися.
— Відчуття такі кепські, — зізнався він, доки вони йшли до «Синього штату», щоб знайти прихисток за одним зі столиків.
— Спенсер тебе переслідував?
— Щойно я вийшов із квартири. Я мусив піти на роботу. Вірна пташка допомогла.
Може, і так, та вигляд у хлопця був не найкращий. Він сполотнів, щоки здавалися запалими, наче він давно нічого не їв, хай навіть вони бачилися лише напередодні.
Алекс кивнула головою на написане крейдою меню за барною стійкою.
— Існує якась імовірність, що чилі зроблене з нічого?
— Ага, але думаю, воно веганське.
— На безвідді й рак — риба.
Коли Тріпп пішов до стійки, Алекс зателефонувала Доус.
— Нам потрібно перевірити камери «Чорного В’яза».
— Що мені шукати?
— Чорний «сабурбан» на під’їзній доріжці.
— Якби там хтось був, я б отримала сповіщення.
— Гаразд. Просто придивляйся.
— Кого ти чекаєш?
Алекс завагалася. До місяця в повні залишалося всього дві ночі, та вони здавалися відстанню, яку вона не знала, як подолати.
— Я просто обережна, — відповіла вона.