— Якщо ти вже згадала про «Чорний В’яз», — почала Доус, — мені потрібно…
— Запізнююся до Претора, — поспіхом кинула Стерн і відімкнулася.
Вона не пишалася цим вчинком, але Доус збиралася запитати, чи не могла б вона заскочити до «Чорного В’яза», щоб перевірити Дарлінґтона, погодувати Космо, забрати пошту. Вона мала б це
зробити. Була її черга, а Памела вже й так чимало зробила. Утім просто зараз Алекс не могла про це думати. їй треба було зустрітися з Претором, дати раду Ітанові. Треба було знайти запасний вихід. Її невдачі накопичувалися до небес, і думка про зустріч із Дарлінґтоном у золотавому колі, де він досі застряглий між світами, досі нецілісний, знову наповнювала її безнадією.
Стерн надіслала в груповий чат попередження: «Тримайте настрій у тонусі. Вони знають, коли ми пригнічені».
— Думаєш, це правда? — поцікавився Тріпп, повернувшись із двома мисками чилі та мафіном із шоколадними крихтами.
— Думаю.
Хлопець скуштував трохи чилі й витер рота рукавом світшота.
— Не знаю, чи зможу проковтнути ще. Спенсер…
— Це не Спенсер.
— Ти про це нагадуєш, але що це змінює?
— Нам слід пам’ятати, що вони таке. Вони не люди, яких ми любили чи ненавиділи. Вони просто… голодні.
Тріпп відпив ще один ковток, а тоді відштовхнув миску.
— Це Спенсер. Я не можу цього пояснити. Знаю, що ти кажеш, але річ не лише в тому лайні, яке він городить. А в тому, як він цим насолоджується.
Алекс подумала про те, що читала в «Кітчеровій демонології». Якщо Рудольф Кітчер мав рацію, демони дуже довго трималися на емоціях мертвих, і ніщо не могло порівнятися з бенкетом із болю та задоволення живих. То чому б їм не розважитися, опинившись у світі смертних? Буфет було відчинено.
— Послухай, Тріппе… мені шкода, що я втягнула тебе в це.
— Я абсолютно розумію. Ти просто виконувала свою роботу. Алекс завагалася.
— Ти… ти ж бо знаєш, що це не було санкціоновано Летою, чи не так? Ми не збиралися завдати тобі клопотів із «Черепом і кістками».
— Ой, це я знаю.
— І однаково допоміг нам?
— Ну, ага. Мені потрібне було бабло і… я сам точно не знаю, на якому я світі, втикаєш? Усі мої друзі працюють у місті. А я досі не закінчив навчання. І більше навіть не знаю, чи хочу цього. Мені подобається Дарлінґтон і… не знаю. Подобається бути одним із хороших чуваків.
«То ось хто ми такі?» Тут більше не було кращих, не було битви за кращий світ. Та як там сказала Мерсі? «Ти врятувала мене. Я врятувала тебе. Ось так це й працює». Щоб сплатити борги, ти мусив знати, що саме завинив. Мусив вирішувати, за кого ладен піти на війну й кому дозволиш кинутися за тебе в бій. Ось і все, що залишилося у світі. Ні героїв, ні поганців, просто люди, заради яких ти підкорюватимеш хвилі або яким ти даси піти на дно.
Алекс із Тріппом попрощалися біля парку. Вона почувалася краще, ніж годину тому, але подвійне жахіття з Ітаном і не-Геллі розбурхало її. Дівчина аж ніяк не була готова до зустрічі з Претором, проте уникнути цього було неможливо.
— Господи, — вихопилося в нього, коли вона постукала у двері. — Вигляд у вас жахливий.
— У мене було кілька складних днів.
— Заходьте. Сідайте. Можна запропонувати вам чаю?
Алекс похитала головою. їй хотілося покінчити із цим, але вона почувалася так паршиво, що дозволила собі сповзти в крісло, доки професор ставив чайник. Дівчині бракувало сил, щоб щось удавати, та й сенсу в цьому більше не було.
— Ну, — озвався Претор, копирсаючись у різноманітті чаїв, — із чого нам слід почати?
— Пожежа напередодні…
Він відмахнувся.
— Нью-Гейвен.
Отже, Велш-Вітлі повірив Тернеровим байкам про вандалізм. Може, він не заходив усередину. Може, після того, як його витягнули з теплого ліжка, йому лише кортіло чимшвидше повернутися додому.
— У вісімдесяті було значно гірше, — повів Претор далі. — Нью-Гейвен був іще тим приколом. Печива?
Він простягнув їй синю бляшанку з випічкою.
Алекс була приголомшена, але ніколи не відмовлялася від їжі. Тож узяла два.
— У цього, звичайно, були свої плюси. Ми влаштовували розкішні вечірки на старій годинниковій фабриці, і це просто нікого не цікавило. Там досі є мурали, знаєте? їх намалював хтось зі студентів архітектурного факультету. Чарівні, реалістичні в такому упадницькому стилі.
Чому Претор пригадував про свої студентські вечірки замість того, щоб читати їй лекції про Рукавичку, про її злочини проти Лети й університету чи про процес виключення їх із Доус з університету… чи, може, ліпше про якийсь план їхньої реабілітації? Якби Алекс не знала його краще, то подумала б, що Велш-Вітлі набивається їй у друзі. Невже це він так насолоджувався, підводячи до театрального прощання?