— Тому що він не з’явився в «Іль-Бастоне»?
— Я довідалася, що він повернувся до Нью-Йорка, але щойно зустрічалася з новим Претором, і він жодним словом не прохопився про Рукавичку чи те, що всіх нас вижбурнули з Лети.
— Може, Ансельм хотів поговорити із членами правління особисто?
— Може, — погодилася дівчина. Вони поспіхом перетнули вулицю й увійшли через карусельні двері до простого безликого фоє. Це місце не надто скидалося на шпиталь. Вони могли бути де завгодно. — А може, щось дісталося до нього раніше, ніж він повернувся до міста.
Тернер змахнув жетоном та посвідкою в бік стійки, і вони попрямували до ліфтів.
— Я думав, що демони прив’язані до нас. Чого б їм переслідувати Ансельма? — Голос у нього звучав стурбовано, і Алекс розуміла чому.
Ніхто з них не хотів, щоб ті штуки полювали на їхніх друзів чи родичів.
— А хто сказав, що щось інше так само не вирвалося? Ансельм зупинив ритуал. Може, це була віддача.
— Ти гадаєш, — зауважив Тернер. — Або, як ми кажемо на роботі: рот не срака — хай балака. Ти не знаєш, може, Ансельм посварився з жінкою і в нього просто руки не дійшли закрутити нам гайки.
— Усе це здогадки, Тернере. Але щось має бути.
Детектив зітхнув.
— Гаразд. Подивлюся, чи можна щось рознюхати, не здіймаючи галасу. А тепер можеш зосередитися?
«Зосередьтеся, міс Стерн». Утім Алекс не хотілося зосереджуватися. Усе це було занадто знайомим. Білі стіни, на них — неагресивний живопис, килим на рецепції переходив у холодну плитку. У таких місцях вона навчилася брехати, удавати із себе пересічну дитину, котра зв’язалася з поганою компанією, розповідати добрим соціальним працівникам і допитливим мозкоправам, що вона полюбляє вигадувати божевільні історії, що насолоджувалася їхньою увагою. Була в цьому й дрібка правди. Вона не хотіла завдавати болю мамі. Знала, що була джерелом мігреней, болю в серці, фінансових проблем, материнської печалі. їй кортіло знайти друзів, та вона не знала як. Сльози лилися легко. Найскладніше було приховувати, як розпачливо хотілося одужати, як хотілося позбутися тих штук, які вона бачила. Єдиною перевагою психіатричних палат було те, що Сірі ненавиділи їх навіть більше за живих.
Лише одного разу вона здалася й розповіла правду. їй було чотирнадцять, вона вже тусувалася з Леновою компанією. Уже дозволила йому трахнути себе на вузькому ліжку з брудною постіллю. Вони покурили до і після. Увесь цей безлад розчарував її, але вона намагалася підігравати, видавала звуки, які начебто його збуджували. Гладила його вузьку спину й відчувала щось, що могло бути любов’ю, а могло бути просто бажанням відчувати любов.
Мати затягнула її на експертизу, і вона погодилася, адже Лен казав, що варто гарно розіграти свою карту, і їй випишуть щось хороше, а ще тому, що це було краще, ніж коли її відсилали кудись, де одразу вдавалися до залякувань. Чуваки у формі могли кричати на неї, змушувати відтискатися й прибирати вбиральні, та вона була наляканою все своє грьобане життя, тож робилася лише дедалі відлюдькуватішою.
Власне, Алекс подобалася лікарка, з якою вона зустрілася того дня у «Веллвейс». Марсі Ґолдер. Вона була молодшою за решту й кумедною. Мала гарненьке тату трояндової лози навколо зап’ястя. Вона запропонувала Алекс цигарку, і вони посиділи разом, дивлячись на океан удалині. Марсі сказала:
— Я не можу вдавати, наче розумію все в цьому світі. Було б нахабством так казати. Ми думаємо, що розуміємо, а тоді — бум! Галілей. Бам! Ейнштейн. Нам слід залишатися відкритими до всього.
Тож Алекс розповіла їй про речі, які бачить, лише трошечки про Тихих, котрі завжди були з нею, котрі зникали тільки в хмарці дурі. Не все, лише трошки, щоб перевірити.
Та цього однаково виявилося забагато. І вона одразу це зрозуміла.
Вона побачила розуміння в очах Марсі, напускне тепло, а за всім цим — збудження, якого не вдавалося приховати.
Алекс швиденько заткалася, та вже було пізно. Марсі Ґолдер захотіла лишити її у «Веллвейс» на шеститижневу програму електрошокової терапії, доповненої психо- та гідротерапією.
На щастя, це виходило за рамки фінансових можливостей Міри, до того ж мати була занадто гіпі, щоб дозволити комусь клеїти електроди на голову доньці.
Тепер Алекс знала, що нічого із цього не допомогло б їй, бо Сірі були справжніми. Жодні медикаменти чи струм не могли стерти мертвих. Але тоді вона розмірковувала про це.
У Єльській лікарні Нью-Гейвена принаймні намагалися робити все гуманно. Рослини в кутках. Велике слухове вікно вгорі та сині ляпки на стінах.