Та невже все сходилося? Невже весь його розпач був виставою? Дарлінґтон був радше демоном, ніж людиною? А може, так було завжди?
Хай би чим був хлопець, він не знав, на що вона насправді здатна і що вона, нехай слабка й травмована, але може використати залишені ним речі, котрі мали б нажахати її, як зброю у своїх руках. Ребра боліли щоразу, коли вона вдихала повітря, а плече — у тому місці, де вона зустрілася зі сходами, пульсувало, однак бувало й гірше. Хай там як, двері нагорі були доволі важкі, щоб вона не змогла вибити їх самотужки. Дівчина торкнулася зап’ястя, де соляна зірочка позначала місце, через яке під шкіру увійшла змія. Залишалося сподіватися, що вона готова напасти.
— Хто хоче допомогти нам вибратися звідси? — звернулася Алекс до Сірих.
— Ти можеш воскресити нас? — запитав Деніел.
То, виходить, родинна кмітливість Арлінґтонів перестрибнула одне покоління.
— Ні, — відповіла дівчина. — Але принаймні я можу зробити так, щоб вам не довелося сидіти в підвалі цілу вічність.
— Я піду, — оголосила Гарпер.
— На залишай мене тут самого! — скрикнув Деніел.
— Ну, до дідька все, — кинула Алекс, хай навіть гадки не мала, чи можливо взагалі те, що вона задумала. — Пірнайте.
Вона простягнула руки, і Дарлінґтонові батьки майнули всередину. Здавалося, наче вона опинилася на людній вечірці, сотні голосів перекрикувалися, галас був нестерпний. Вона відчула в роті бульбашки шампанського, запах конюшини, туберози й бурштину. Caron Poivre. Назва парфуму спливла в голові разом з образом пляшечки на туалетному столику у формі скляної гранати. У дзеркалі вона побачила видовжене обличчя; у віддзеркаленні на підлозі грався маленький хлопчик із темним волоссям і серйозними очима. Він завжди спостерігав за нею, завжди потребував чогось від неї, ці його бажання виснажували.
Потім вона пішла обійстям «Чорного В’яза». Усе навколо було охайнішим, зеленим і пишним серед літньої спеки. Вона дивилася на літнього чоловіка, що йшов із тим самим хлопчиком за кілька кроків від неї. Він любив їх обох. Він ненавидів їх обох. Він ненавидів свого батька, свого сина. Якби ж він лише зміг знайти опору, якби лише міг знайти шлях до невеличкого успіху, то не почувався б так, наче був ніким, хоча він Арлінґтон.
Алекс струсонула головою. їй здавалося, наче вона захлинається ненавистю до себе самої.
— Вам двом неодмінно слід подумати про те, як ви збираєтеся провести час у потойбіччі. Я раджу терапію.
Вона кинула погляд на тіла на землі. Пригадала Дарлінґтона уві сні, звичайну людину з розбитим серцем. «Я не вмію не любити їх». Схоже, навчився.
А тоді дівчина помчала вгору сходами. Відчуття сили було майже приголомшливим, наче вся вона не вміщалася в тілі. Дівчина більше не відчувала болю в плечі чи ребрах. Серце гучно гупало в грудях. Вона перестрибувала по дві сходинки за раз, скинула вгору руки, щоб захистити обличчя, і налетіла на замкнені на засув двері.
Алекс почула, як хтось закричав, і побачила біля відчинених задніх дверей Майкла Ансельма, що сидів навпочіпки зі сполотнілим обличчям і витріщеними від жаху очима.
— Алекс? — писнув він.
— Що ви тут робите? — закортіло дізнатися їй.
— Я… що ти тут робиш?
— «Чорний В’яз» не власність Лети. І хтось має попіклуватися про Космо.
— І саме тому ти щойно висадила з петель двері підвалу?
Алекс зраділа, що Ансельм не перетворився на їжу для демона, але це не означало, що вона довіряє йому.
— Чого ви хочете? І де ви були?
Ансельм підвівся й обтрусився. Поправив манжети, спробував повернути собі трохи гідності.
— У Нью-Йорку. Жив своїм життям, ходив на роботу, грався з дітьми й намагався забути про Лету. Сьогодні вранці я зустрічався з членами правління. Прийшов поговорити з тобою про їхні правила.
— Сюди?
— Доус сказала, що ти тут. Вона теж мала прийти. Я не хочу повторювати це двічі.
Мабуть, Доус побачила її на прихованих камерах. Могла навіть зателефонувати, щоб попередити Алекс про наближення Ансельма, але Стерн застрягла в підвалі. Сірі в голові достобіса галасували, аж думати не вдавалося, утім їй поки не хотілося відмовлятися від їхньої сили. Чи міг Ансельм зіштовхнути її зі сходів? Які причини він міг мати? Єдине, що Алекс знала, — його варто спекатися. Може, настрій у Дарлінґтона був убивчий, та вона не збиралася дозволяти Ансельмові вирішувати, що з ним буде далі.