— Заберімося звідси, — запропонувала вона. — Тут холодно й моторошно.
Ансельм примружився.
— Що відбувається?
«У підвалі два небіжчики, а може, й три, і я закинулася Сірими, адже переконана, що джентльмен із Лети вирішив, буцімто чарівно буде вчинити кілька вбивств і зжерти когось».
— Чимало всього, — відповіла Алекс, адже навіть вона не зуміла б відкупитися простим «нічого». — Але мої проблеми вас не стосуються, еге ж?
— Стосуються, якщо вони перетворюються на проблеми Лети. — Чоловік роззирнувся й потер руки. — Але ти маєш рацію. Ми знайдемо якесь інше місце для розмови. Цей будинок слід знести.
«Гуп».
Стіни здригнулися від гуркоту, наче хтось підірвав бомбу на другому поверсі.
— Що це було?! — скрикнув Ансельм, хапаючись за кухонну поверхню, немов потопельник.
Алекс знала той звук: щось гупало у двері, які ніколи не слід було відчиняти, намагаючись потрапити до світу смертних.
«Гуп».
Ансельм витріщився на неї.
— Чому здається, що це тебе не лякає?
Вона була налякана. Але не була здивована. І припустилася помилки, продемонструвавши це.
— Якого біса ти накоїла, Алекс?
Тепер він розлютився й промчав повз неї, наштовхуючись на меблі в їдальні, у бік сходів.
— Стійте! — сказала дівчина, наздоганяючи Майкла. — Нам слід піти. Ви не знаєте, із чим маєте справу.
— А ти? Я вочевидь недооцінив твої неуцтво й нахабство.
— Ансельме. — Вона схопила чоловіка за руку й розвернула на сто вісімдесят градусів.
Із Сірими всередині це було просто, і він кліпнув, здивуватись її силі, а відтак витріщився на пальці, що стискали його руку.
«Гуп». Зі стелі у вітальні гупнувся шматок тиньку. Тепер вони стояли точнісінько під бальною залою, під захисним колом.
— Забери свою руку, — наказав Ансельм, проте його голос звучав налякано.
— Ансельме, якщо мені доведеться вас виволокти звідси, я так і вчиню. Тут небезпечно, і нам слід негайно забиратися.
— Ти можеш це зробити, чи не так? — перепитав Ансельм, намагаючись налякано зазирнути їй у вічі. — Я на скільки важчий за тебе? Майже на сорок п’ять кілограмів? Та ти можеш просто висмикнути мене звідси. Що ти таке?
«Гуп».
Від потреби відповісти Алекс урятувала обвалена стеля.
КІТЧЕР: Є теорія, що вся магія за своєю суттю демонічна, що кожен ритуал одночасно закликає та стримує демонові сили. Невже ви ніколи не замислювалися, чому за магію доводиться так дорого платити? Наші дотики до неприродного — зустрічі з тими паразитичними силами. Демон живиться нами, хай навіть його сили стримувані. Що потужніша магія, то сильніший демон. І нексуси — це просто двері, крізь які на коротку мить можуть пройти демони.
НАУНЕС: Ваші гіпотези збочені, як не крути.
КІТЧЕР: Але ви не кажете, що я помиляюся.
36
Алекс з Ансельмом упали горілиць, коли підлога бальної зали посипалася на них згори водоспадом тиньку й дерева. Дарлінґтон сидів серед уламків навпочіпки, роги в нього світилися, а золотаві очі скидалися на два прожектори. Він здавався більшим, ніж був раніше, спина була ширшою.
Він заревів, і Стерн почула в цьому звуці якесь слово — може, ім’я, — але збагнути його не змогла.
Алекс проштовхнулася між Дарлінґтоном й Ансельмом.
— Дарлінґтоне…
Він рикнув, і цей звук був схожий на гуркіт потяга метро. Ударив навідліг по підлозі, залишивши в дереві глибокі канави. Дівчина подумала про сліди від пазурів на грудях його батьків.
— Біжіть! — крикнула вона Ансельмові. — Я можу його затримати!
Ансельм був притиснутий до стіни, костюм укривав тиньк, а очі зробилися завбільшки з два місяці.
— Це… він… що…
Дарлінґтон почвалав до них.
Алекс лизнула зап’ястя — і соляні змії вискочили з її тіла, засичавши й кидаючись уперед. Ансельм закричав. Те, чим став Дарлінґтон, пригальмувало, коли змії поповзли до нього підлогою.
Ансельм заскиглив.
— То… то Деніел Арлінґтон?
Гримучі змії стрибнули на Дарлінґтона, щелепи стиснулися на ногах і руках. Він заволав і спробував струсити їх, потупцявши задки до сходів.
— Це… це мерзенно, — проторохтів Ансельм. — Зупини його негайно! У тебе є перевага.
— Просто забирайтеся звідси! — крикнула через плече дівчина.