— Навіть не думай, що здатна його врятувати! Він може знищити Лету, нас усіх!
Дарлінґтон гупнув одну соляну змію об бильце, а тоді пришпилив її рогами.
— Подивися на нього, — наполягав чоловік. — Подумай бодай раз у житті, Стерн.
«Подумай, Стерн».
— Не пускай його до кола! — крикнув Ансельм. — Відправ те чудовисько назад у пекло, і я знайду спосіб повернути тебе до Лети!
Але чого б це Дарлінґтонові захотілося повертатися назад до в’язниці? І звідки Ансельмові було відомо про захисне коло?
«Подумай, Стерн». Для Ансельма вона завжди була Алекс. Міс Стерн, коли він сердився. Це Дарлінґтон називав її Стерн. Вона завагалася, неможливий здогад пробивав собі шлях крізь трясовиння думок. Вона пригадала, як Ансельм розповів історію про трьох суддів — якою мірою тоді він нагадував їй Дарлінґтона.
Дарлінґтона без магії, без «Чорного В’яза». Без душі. Алекс пригадала, як здивувалася, коли він запитав її про матір. «Ти її соромишся?» Хвилю сорому, що накрила її, якою виснаженою вона почувалася після зустрічі. Пригадала, як Ансельм потягувався на сонечку, наче вгодований кіт. «Я майже почуваюся людиною».
Алекс знала, що їй не слід повертатися спиною до пораненого демона, але скидалося на те, що вона вже й так припустилася помилки. Дівчина рушила, повільно, сторожко, намагаючись не втрачати з поля зору одночасно Дарлінґтона й Ансельма.
Ансельм притискався до стіни у своєму пожмаканому костюмі.
Дівчина провела язиком по зап’ястю. Соляні змії розгорнулися.
Помітивши демона, вони впізнавали його. Навіть якщо він прикривався людською шкірою та владою Лети. Змії стрибнули.
Ансельм змахнув руками — і уперед майнуло коло помаранчевого вогню.
Соляні змії немов потріскалися й засичали від жару, вибухаючи градом іскор.
— Гаразд, — озвався чоловік, обтрушуючись уже вдруге за день. — Я сподівався, що про вбивство попіклуєшся ти. Хотів подивитися, як ти ще довгенько картатимеш себе за вбивство любого наставника.
«Ти її соромишся?» Це запитання вразило Алекс, наче удар під дих, залишивши збентеженою та зв’язаною почуттям провини. Він живився нею. Вона пригадала, як він стояв у Стерлінгу й хитав головою, дивлячись на неї, наче стурбований татусь у якомусь телешоу. Наче вдавав із себе людину.
— Ти його демон, — промовила Алекс, і розуміння раптом затопило її. — Ти проскочив потайки, коли ми вперше спробували витягнути Дарлінґтона з пекла. Коли ми з Доус схалтурили на ритуалі в «Сувої та ключі». І відтоді ти нас намахував. — «То був наш син, але не наш син». — Ти вбив Дарлінгтонових батьків.
Ансельм розправив плечі; здавалося, його тіло поворушилося під шкірою.
— Вони з’явилися в «Чорному В’язі», коли я намагався розібратися, як витягнути мою меншу половину з того клятого кола.
«Те, чим я став, вирветься у світ». Дарлінґтон використовував не лише силу волі, щоб залишатися в колі; він зібрав усі залишки людського, щоб досягти цього. Того самого людського, яке докладало зусиль, аби дати їм підказки, ба навіть спробувати попередити її. Уві сні їх було двоє: демон і людина. «Так і мусить бути, — сказав він. — Хлопчик і чудовисько».
Проте Ансельмові не вдавалося живитися Дарлінґтоном у світі смертних, адже того захищало коло. Тож демон мусив прибрати іншу подобу.
— Ти й Майкла Ансельма вбив, — сказала Алекс.
Це була оболонка в підвалі. Демон живився Ансельмом і вкрав його життя.
Коли Алекс обідала з ним на березі, вона навіть помітила, яким інакшим він здавався: молодим, розслабленим, вродливим, наче з біса гарно проводив час. Адже так і було. Він нажерся людських страждань. Вона потиснула йому руку. Уклала угоду на материне життя. Як він, мабуть, сміявся з її розпачу.
Дарлінґтон на сходах загарчав, досі оточений зміями Алекс, але вона й гадки не мала, як гукнути їх назад. І чому Ансельмові краще вдавалося боротися з її соляними духами, ніж не-Геллі, не- Блейкові чи решті демонів?
— Убивства, — промовила дівчина, — усе це про суддів та професора Лембтона, вони лише мали відволікти.
— Гра, — виправив її Ансельм, лагідно всміхнувшись. — Загадка.
Аби вони не знайшли й не скористалися Рукавичкою, аби не звільнили Дарлінґтонову душу з пекла.
— Двоє людей померло, а Енді Лембтон у психлікарні.
— Це була гарна гра.
У ніч їхнього катастрофічного ритуалу в «Сувої та ключі» в «Іль-Бастоне» був справжній Майкл Ансельм — роззлючений, холодний, налаштований уберегти Лету від проблем. Перше вбивство в кампусі сталося пізніше тієї ночі. Демон поживився Марджорі Стівен, зістарив її, мов жахлива отрута, але зупинився, не перетворивши жінку на оболонку. Він не хотів прибирати її подоби. З неї не було зиску. До того ж там він побував лише для того, щоб оздобити невеличку сценку. Убивши декана Бікмена, він був обачніший, опанував свій демонічний голод, скористався Енді Лембтоном для брудної роботи.