— Дарлінґтоне! — крикнула вона й висмикнула коробочку з кишені. — Денні, це я!
Цього разу їй не потрібен був голос старого. Він пам’ятав її. Знав, що вона спробує повернути його додому.
Хлопець підвів на неї погляд, далі стискаючи в руках камінь.
— Алекс?
Вона відкрила коробочку.
— Довірся мені. Востаннє. Довір мені витягнути нас звідси.
Та вираз на його обличчі зробився нажаханий.
Стерн занадто пізно збагнула, що то було попередження.
Щось кинулося їй на спину. Коробочка вилетіла з рук.
Здавалося, наче вона спостерігала за рухом під водою. Час уповільнився. Коробочка виписала арку в повітрі й ударилася об землю. Розкололася на друзки.
Алекс закричала. Вона лежала на землі й поповзла до уламків. Відчула, як щось схопило її за сорочку й перевернуло, якась сила вибила дух з її тіла.
Над нею стояв кролик, під два метри заввишки й убраний у костюм — Ансельмів костюм. Одну м’яку білу лапку він поставив їй на груди й штовхнув. Алекс заволала, коли посунулися зламані ребра. Та ніщо із цього не мало значення. Коробочка розбилася. Повернути Дарлінґтона й воз’єднати його з власним тілом було неможливо. Він помре в смертному світі, а його душа назавжди застрягне в пеклі.
Кролик нахилився вниз, червоні очі смикались.
— Злодійка, — презирливо вишкірився він.
Вона по черзі дозволила їм померти. Кроликові Беббіту, Геллі, Дарлінґтонові. І, може, тепер вона теж помре, переможена чудовиськом. Якщо помре в пеклі, то залишиться тут назавжди? Чи перенесеться в якийсь інший світ? Синій вогонь, що облизував її тіло, перекинувся на кроликове хутро, але того це, схоже, не займало.
— Як ти перетнула коло? — закортіло дізнатися тій тварюці, і вона посовалася, переносячи вагу та сильніше тиснучи.
Алекс не могла навіть набрати повітря, щоб закричати. Вона відвернула голову вбік і помітила, що Дарлінґтон дивиться на неї із сумним обличчям і каменем у руках. Він хотів допомогти їй, але як це зробити — знав не краще за неї. Сірих, яких можна було гукнути на допомогу, тут не було.
— Як ти перетнула коло? — знову взявся допитуватися кролик. Він стиснув лапу, і дівчина здригнулася. — Уже не така крута, еге ж? Не така страшна. Що ти без краденої сили? Маленький порожній нулик.
Стерн подумала про обгоріле Дарлінґтонове тіло на сходах, про розбиту на шматки стару порцелянову коробочку, про звільненого ними демона. Ребра боліли, плече пульсувало. Та штука, яка збила її з ніг, мала рацію. Вона таки почувалася порожньою. Спустошеною. Нулик, порожнє горнятко.
Розбита на друзки коробочка.
От тільки вона не була розбита, принаймні там, де це мало значення. Вона була вкрита синцями й подерта, підозрювала, що те ребро простромило їй легеню, але досі була тут, досі жива й мала дар, про який не знав Ансельм, — у будь-якому світі. «Ти й уявити собі не можеш поживність живої душі». Так їй сказала Белбалм. Алекс завжди заявляла власні права на мертвих. Та що, як вона заявить свої права на щось живе?
Вона пригадала, як Дарлінґтон повів її вгору сходами в Халупці, завів до зали в «Іль-Бастоне», спрямував вулицями, які були повні привидів, і таємними переходами. Він був її гідом, її Вергілієм. Скільки разів обертався до неї і казав: «Ходімо зі мною»? Він обіцяв їй дива й жахи, і вона їх отримала.
Стерн витягнула руку, як колись простягнула її Геллі, як робила це з незліченними духами, як знову й знову робив із нею Дарлінґтон.
— Ходімо зі мною, — прошепотіла вона.
Дарлінґтон кинув камінь. Його душа золотим світлом полилася до неї всередину. Зелена, як молоде листя. Яскрава, як ранок нового дня. Наповнена солодкою вібрацією скрипкового смичка.
Дзвінкий переможний звук, з яким б’ється клинок об клинок. Її тіло спалахнуло білим вогнем, розпашілим, сліпучим.
Кролик високо й безпомічно заверещав, коли вогонь обхопив його тіло.
Біль Алекс кудись зник. Вона підскочила на ноги й, доки Ансельм не оговтався, кинулася бігти до мерехтіння кола. Кинулася цілим тілом крізь нього. Світ навколо зробився білий. Вона заплющила очі, рятуючись від яскравого світла, а тоді задихнулася, збагнувши, що падає.
Підлога «Чорного В’яза» піднялася їй назустріч. Та всередині Алекс причаївся дух Дарлінґтона, і це анітрохи не було схоже на силу, позичену Сірими. Якщо сила Сірого була свічкою, запаленою в дівчини всередині, це було тисячею прожекторів, вибухом бомби. Вона м’яко приземлилася на ноги. Почувалася легкою, граційною, а світ навколо пашів кольорами. Алекс відчула прохолоду на шкірі від протягу, що гуляв десь будинком. Вона побачила кожен шматочок розламаного дерева й частинки тиньку, які плавали в повітрі, чарівні, як сніжинки. Помітила Дарлінґтонове тіло на сходах, ярмо досі зблискувало на його шиї, а от решта згоріла до чорноти. Хлопець скрутився калачиком на боці, намагаючись заховатися від Ансельма, котрий кинувся навздогін за Алекс до пекла й повернувся назад.