Кроликоподібна потвора зникла, і Ансельм знову був людиною, дарма що підсмаженою там, де його обпік вогонь Алекс. Він перестрибнув через неї, біжучи до Дарлінґтона, випускаючи помаранчеве полум’я з пучок пальців… але впав купою і засичав, утримуваний чимось.
Космо.
Кіт із вереском злетів донизу сходами, настовбурчене хутро сяяло білим світлом. Дарлінґтонів захисник. Як довго той кіт піклувався про власників цього будинку? Він був соляним духом чи чимось геть іншим? Ансельм зарепетував, розхитуючись туди- сюди на чотирьох. Ще ніколи він не скидався на людину менше.
Алекс чула той дзвінкий дзенькіт сталі, відчувала всередині Дарлінґтонів дух. Тепер вона пізнала втіху, яку відчувала Белбалм, коли жерла духи живих. «Жадібність — це гріх будь- якою мовою». Дарлінґтонів голос, докірливий, приголомшений. Алекс чула його, думки були такими чіткими, наче належали їй. Не хотілося відмовлятися від цього відчуття могутності, цього піднесення. Смаком воно скидалося на мед. Та дівчина знала, що не слід підсідати на такий наркотик. Залишалося сподіватися, що ще не занадто пізно.
— Іди, — змусила себе прошепотіти Алекс.
Він виплив із неї золотою річкою. Дівчина досі відчувала в роті смак його душі, гарячий і солодкий. Дарлінґтон поплив до тіла на сходах.
— Злодійка! — заверещав Ансельм, і Космо завив, коли демон випустив струмінь вогню, що охопив Дарлінґтонове тіло.
Алекс без роздумів кинулася до Ансельма, так розпачливо їй хотілося змусити його зупинитися. Після всієї тієї сили дівчина мала б почуватися слабкою. Але болю не було. Ребра не були зламані. У грудях не боліло. Ось на що була здатна сила живих. Дівчина стрибнула на Ансельма, збила його на землю, але він за мить опинився зверху, стиснувши руки в неї на горлі.
— Я випалю з тебе життя, — радісно повідомив він. — Я тебе… з’їм.
Зуби в роті виросли, довгі та пожовклі. Дарлінґтонове тіло на сходах поруч із ним перетворилося на обпалену оболонку. Він був подібний до зображення мешканців Помпеї, котрі згорталися клубочком, доки світ обертався на попіл. Занадто пізно. Звідти вже ніхто не зможе повернутися.
Аж раптом Алекс збагнула, що коштовне ярмо зникло.
Його шрами засвітилися, світло полилося крізь тріщини в обпаленій плоті. Алекс знову відчула смак меду на язиці.
Ансельм засичав, і вона побачила, як синє полум’я облизує його долоні, руки, як вогонь проковтує його. Її вогонь. Пекельний вогонь. Як? Раніше він існував лише у світі демонів.
Чоловік із вереском відсахнувся, і здавалося, наче замерехтів, його силует посовався, і дівчина збагнула, що бачить його справжню подобу, щось пазуристе й неоковирне, з вигнутими під дивними кутами кістками.
— Ґолґарот, — знову той Дарлінґтонів рев, але цього разу Алекс зрозуміла, що це демонове ім’я.
Те, що височіло над нею на сходах, водночас було чимось більшим і чимось меншим за Дарлінґтона. Його голос лунав правильно, луна зникла, але роги досі закручувалися над скронями, а тіло здавалося завеликим, не зовсім людським. Шрами теж змінилися. Символи позникали, та навколо зап’ясть, шиї та щиколоток з’явилися золоті браслети.
— Убивця! — крикнув Ансельм, його тіло в костюмі звивалося й пульсувало. — Брехунка! Матеревбивця! Ви…
Останнє слово він не встиг викрикнути. Дарлінґтон схопив Ансельма велетенськими руками й відрвав від землі. Коротко й розлючено загарчавши, хлопець розірвав демона навпіл.
Його плоть піддалася, наче папір, розсипавшись купою звивистих личинок.
Алекс відстрибнула назад.
Здалося, наче Дарлінґтонове тіло знову посовалося, переформовуючись. Роги зникли, а з ними й золоті браслети. Він здавався смертним. Якусь мить постояв там, витріщаючись на Ансельмові рештки, а тоді розвернувся й пішов нагору сходами.
— Дарлінґтоне? — Алекс затнулася. — Я… Куди ти йдеш?
— Знайти якийсь одяг, Стерн, — відповів він, підіймаючись сходами й лишаючи по собі криваві відбитки ніг. — Без штанів швидко починаєш почуватися ненормальним.