Алекс витріщилася на нього, схопившись однією рукою за бильце. Джентльмен із Лети повернувся.
Проклятий горобець (також кривавий птах, або чорнокрилий провісник)
Родипа: Горобцеві
Походження: Пепал; дата походження невідома
Дарівпик: «Святий Ельм», 1899
Невідомо, чи були ці горобці виведені, начакловані, а може, їхні особливі риси розвинулися в дикій природі. Перших ідентифікували приблизно 700 року, коли колонія горобців оселилася в гірському селі, населення якого пізніше отруїлося, учинивши масове самогубство. Чисельність світової популяції цих птахів також невідома, та принаймні дванадцять живуть у неволі.
Рекомендації щодо догляду та харчування: горобця тримають у стані чарівного застою, але годують щотижня; у цей час йому також дозволяють політати, інакше крильця атрофуються. Птах надає перевагу темним прохолодним місцям, а на сонячному світлі впадає в летаргію. Якщо доглядаєте за горобцем, залийте вушні канали воском або заткніть ватою. Недотримання цього правила може призвести до апатії, депресії або, за умови тривалого впливу, навіть смерті.
Див. також Тайнсайдська канарка і Соловей Місяцівни з «Рукопису».
Подарований «Святим Ельмом», члени якого вважали, наче отримали хмарнодзьобого провісника, відомого вмінням розповідати про наближення шторму за допомогою візерунків польоту.
З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом
Невже ніхто не помічав, що товариства «дарують» Леті всю магію, яку вважають занадто небезпечною чи нікудишньою для власних колекцій? Рештки, катастрофи, помилки, зношені артефакти й непередбачувані предмети. Попри те що наш арсенал може бути одним із найвидатніших магічних сховищ при університеті, водночас він сумнівно тяжіє до того, щоб вважати його одним із найнебезпечніших.
37
Дарлінґтон спав, і йому снилося, що він став чудовиськом. А тепер він прокинувся й страшенно змерз. А може, досі залишався чудовиськом.
Він піднявся нагору сходами, туманно помічаючи, що залишає по собі доріжку кривавих слідів. Його власна кров. В Ансельма не було крові, яку можна було лишати. Він розламався навпіл, наче був набитий тирсою, не людина, а факсиміле. Кожен крок віддався барабанним дробом: злість, жага, страх, жага. Хотілося трахатися. Хотілося битися. Хотілося проспати тисячу років.
Дарлінґтон знав, що якоїсь миті йому мало б стати соромно від власного оголеного тіла. Та, можливо, він так багато часу провів одночасно у двох місцях, що його скромність загубилася десь між ними. Дивитися на скоєний у бальній залі безлад не хотілося. Щиро кажучи, після такого довгого полону він не був певен, що ще колись захоче побачити бальну залу. Натомість хлопець рушив простісінько до своєї спальні на третьому поверсі.
Здавалося, наче він дивився крізь товсте скло чи в один із тих старих стереоскопів — натисни кнопку, поверни слайд. Кольори здавалися якимись неправильними, книжки — чужими. Колись він любив цю кімнату. Любив цей будинок. Чи хтось інший любив. А тепер він не дарував йому жодного задоволення.
«Я вдома».
Він мав би радіти. То чому не радів? Можливо, через те що Алекс звільнила його душу, та якась його частина назавжди застрягла в пеклі, де тягатиме брилу за брилою, складатиме камінь на камінь, благатиме зупинитися, перепочити, але не зможе цього зробити. Він увесь час почувався розпачливо — людина, що намагається оживити небіжчика, намагається вдихнути життя в захололе тіло, шукає якогось проблиску надії, упевнена, що кожен камінь — саме той, який поверне «Чорному В’язові» колишню славу. Було, звичайно, і ще дещо. У пеклі він був багатьма одночасно: тюремником і в’язнем, катом і тим, хто піддавався тортурам, але думати про все це Дарлінґтон не був готовий, а ще міг лише радіти, що залишилося кілька секретів, котрі йому вдалося зберегти від Ґелексі Стерн.
Він відчував, як вона, вагаючись, стоїть біля підніжжя сходів, і соромився думок, що виникали в його голові.
Чи можна звинувачувати демона за такі хтиві картинки? А може, він просто чоловік, який рік провів у в’язниці. Прутень не надто переймався цією дилемою, і Дарлінґтон радів, що залишився на самоті. І що його ерегований член більше не сяяв, ніби маяк у Новій Англії. Хлопець натягнув джинси, світшот, старе пальто й терпеливо дочекався, доки згасне жага. Запакував невеличку торбинку для ночівлі не вдома — старий дідів шкіряний наплічник. І аж тоді до нього дійшло.