— З тобою все гаразд? — запитала Алекс.
Аж ніяк. Небо було важким, низьким і сірим, набряклим хмарами з обіцянкою снігу. Повітря було мшистим і солодкавим, благословенно холодним. Якась частина його вірила, що нема жодного світу за межами «Чорного В’яза», ні вулиці наприкінці під’їзної доріжки, ні містечка за нею. Він забув, якими великими бувають речі, якими розпашілими від життя, як чарівно, коли ти знаєш пору року, місяць, годину й можеш просто сказати: «Зима».
— Нормально, — відповів Дарлінґтон.
— Гаразд, — кинула Алекс, не спиняючись.
Практична, невблаганна, вціліла, яка йтиме далі, битиметься далі — байдуже, що підготували для неї Бог, диявол чи Єль. Ким вона була, шаховим конем? Королевою? А може, і сама була демоном? Чи змінювало це щось?
— У мене є гарні новини й погані новини, — повідомила дівчина.
— Спершу погані, будь ласка.
— Нам доведеться повернутися до пекла.
— Розумію, — озвався Деніел. — А гарні?
— Доус готує авголемоно.
— Ну, — сказав Дарлінґтон, коли вони дісталися до кам’яних колон, які позначали кінець власності Арлінґгонів. — Оце так полегшення.
Він не озирнувся.
38
Коли вони приїхали, Доус стояла на парадних сходах «Іль- Бастоне» з навушниками на шиї і роздратовано смикала руками в рукавах світшота. Позаду неї влаштувався Тернер, спершись на одну з укритих кіптявою колон. Він був у джинсах і застібнутій на всі ґудзики сорочці; побачити його без костюма було майже так само тривожно, як дивитися на обвалену стелю.
— Що це за гості, яких я не пригадую, коли запрошував? — поцікавився Дарлінґтон, коли демони повільно виступили з тіні на протилежному боці вулиці.
Алекс повільно відчинила дверцята й вийшла, розмірковуючи, що подумав водій про цю неоковирну групку людей на дорозі в сутінках.
— Демони, — відповіла вона Дарлінґтонові. — Ми відведемо їх назад.
— За програмою обміну?
— Це була випадковість, — пояснила вона, коли машина від’їхала. — Вони підпалили будинок.
— Чому я не здивований?
— Ми намагалися врятувати тебе, Дарлінґтоне. Якісь невдачі просто мусили статись.
— Не певен, що колись помічав твій дар применшувати.
— Демонічні невдачі.
— Алекс? Mija?
На хіднику стояла бабуся Стерн, її чорне волосся було посріблене сивиною, а вбрана вона була в м’який гольф і довгу чорну спідницю, що торкалася землі.
Коли Алекс була маленькою, вона любила звук, з яким тканина замітала підлогу. «А хіба ж вона не забрудниться, avuela!» Бабуся підморгувала й казала: «Що таке трошки бруду, коли мене сам чорт не знайде?».
Алекс знала, що це не її бабуся, та серце однаково стиснулося. Естреа Стерн нічого не боялася, була налаштована захистити свою дивну онуку від своєї примхливої доньки, укрити її
молитвами, колисковими й смачною їжею. Але потім вона померла, і Алекс залишилася ні з чим, окрім материної дешевої магії, кристалів, смузі із сироватками, бойфренда- акупунктуриста, бойфренда-капоейриста й бойфренда, що виконував власні пісні.
— Хто тебе годує, mija? — поцікавилась Естреа, її погляд був теплий, а обійми — відкриті.
— Алекс! — крикнула Доус, та її голос здавався далеким, а домівка — такою близькою.
Дарлінґтон стрибнув перед нею і загарчав. Його силует змінився просто в Стерн на очах, із чола випнулися закручені золотаві роги. Алекс відчула присмак меду. Її тіло вибухнуло синім полум’ям, і демон-бабуся заверещав, втрачаючи форму й неначе прослизаючи назад до тіла молодої дівчини, гібрида Геллі, Алекс і чогось неприродного: одне плече задерте занадто високо, голова схилилася, ховаючи хтивий рот і надмір зубів.
Дарлінґтон кинувся вперед, наче бик, налетів на демона й пришпилив його до хідника. Протнув рогами, і той заволав. Решта демонів знову зіщулено потягнулися до затінку між будинками.
— Дарлінґтоне! — озвалася дівчина.
Було вже майже темно, і люди поверталися додому з роботи. Якщо вони привернуть увагу натовпу, то матимуть іще більше проблем.
Але він не слухав її чи потвору всередині це не цікавило. Хлопець із гарчанням протинав демона рогами, роздирав його тулуб. Ноги в того вже зникли, змінившись купою звивистих личинок, але він лише далі кричав.
— Дарлінґтоне, годі!
Її вогонь хльоснув тріскотливим синім дротом і обвився навколо осяйного золотого браслета на шкірі, на тому місці, де було ярмо. Він зазміївся хлопцевою шиєю і смикнув його подалі від не-Геллі. Залишки демонового тіла розсипалися купою скорчених хробаків.