Дарлінґтон зі стогоном упав на сідниці. Наче гончак, що повернувся до ноги.
— От лайно, — пожалілася Алекс, гупаючи руками по батогу із синього полум’я і спостерігаючи, як воно згасає. — Вибач, я не…
Та Дарлінґтонові роги зникли разом із вогнем. Він знову був людиною, що вклякла на хіднику.
— Вибач, — повторила дівчина.
Його погляд був темний і зосереджений, наче він вивчав якийсь новий текст.
Хлопець підвівся й обтрусив пальто.
— Гадаю, нам краще піти всередину.
Алекс кивнула. Почувалася нудотно й втомлено, уся привабливість можливості носити в собі Дарлінґтонову душу випарувалася. Вона, наче якась простачка, дозволила демонові поживитися собою. І що в біса щойно сталося?
— Він справді помер? — поцікавилася вона, переступаючи личинок і намагаючись не блюванути.
— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Його тіло переформується й спробує знову тобою поживитися.
— А Ансельм?
— Ґолґарот теж.
Алекс замислилася, що це означає для створіння на кшталт Лінуса Райтера.
Мерсі, стоячи на порозі «Іль-Бастоне», нервово засміялася.
— Демонам він не подобається, чи не так?
— Анітрохи, — погодився Тернер, укритий дубовим листям. Він закликав свого соляного духа. Щоб допомогти Дарлінґтонові чи щоб побороти його? Можливо, Тернер засумнівався в усій тій теорії про вічного солдата, побачивши, як у хлопця вилізли роги. — Як там було в Іспанії?
Дарлінґтон відкашлявся. Він знову був людиною, та здавалося, наче обриси демона зависли над ним, залишившись згадкою і загрозою.
— Спекотніше, ніж гадалося.
— Хтось збирається пояснити, як він тут опинився? — запитав Тернер. — І чому Алекс щойно зайнялася?
Та хай які чари утримували Доус укляклою на сходах, вони розсіялися. Вона повільно спустилася й зупинилася.
— Це… це ж не фокус якийсь? — тихо запитала вона.
То було мудре запитання, адже всі друзі, батьки, бабусі з дідусями й члени правління Лети могли бути замаскованими чудовиськами. Адже Дарлінґтон щойно кинув на хідник демона.
Та цього разу магія була милосердною.
— Це він, — заспокоїла Алекс.
Доус схлипнула й кинулася вперед. Вона обхопила Дарлінґтона руками.
— Привіт, Пеммі, — ніжно сказав він.
Доки Доус плакала, а Дарлінґтон давав їй змогу виплакатися, Алекс незграбно стояла поряд. Можливо, саме це їй слід було зробити — те, що робили люди, у яких не було на руках стільки крові. «Ласкаво просимо додому. Ласкаво просимо назад. Ми за тобою сумували. Я сумувала за тобою більше, ніж мала б, більше, ніж хотіла. Я пішла за тобою до пекла. І зробила б це знову».
— Ходімо, — промовив Дарлінґтон і обійняв Доус за плечі, підганяючи всіх усередину й виконуючи роль Вергілія, наче ніколи й не зникав. — Зайдімо під захист.
Та коли він опустив ногу на сходи «Іль-Бастоне», каміння затремтіло, закіптюжені колони здригнулися, ліхтар над дверима закалатав на своєму ланцюгу. Алекс почула, як заскавчали під ґанком шакали.
Дарлінґтон завагався. Алекс знала це відчуття — страх, що тебе вигнали з місця, яке ти називав домівкою. Як там Ансельм сказав? «Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду?» Черговий невеличкий демонів жартик, чергова загадка, яку їй не вдалося розгадати.
Двері тихенько зарипіли на петлях із пронизливим нетерплячим зойком, наче вирішували, небезпека стоїть на порозі чи ні.
А тоді будинок здобувся на рішення. Сходи застигли й затверділи, двері широко розчахнулися, усі вікна освітилися.
Навіть будинок міг сказати те, чого не могла Алекс: «Ласкаво просимо назад. За тобою сумували. Тебе тут потребують». Був він частково демоном чи ні, золотий хлопчик Лети повернувся й був людиною достатньо, щоб подолати захист.
— Де Тріпп? — запитала Алекс.
— Він не відповідає на дзвінки, — повідомила Доус.
У Стерн скрутило живіт.
— Коли він востаннє відзначався?
— Три години тому, — відповів Тернер, доки вони сунули до їдальні, де хтось накрив на стіл. — Я був у нього вдома, але ніхто не відчинив.
Вигляд у Дарлінґтона зробився скептичний.
— Гадаю, зараз слушний час, аби поцікавитися, чому з усіх людей ви притягнули до пекла саме Тріппа Гельмута.
Алекс роздратовано сплеснула руками.
— Нам довелося в стислі строки зібрати Команду вбивць.