— Ви кажете мені, що Лембтон невинний?
— Він був там, — виправила його Алекс. — Принаймні у випадку Бікмена. А може, і з Марджорі Стівен. Гадаю, Ансельм насолоджувався тим, що зробив його співучасником.
— Його так не звуть, — заперечив Дарлінґтон.
— Гаразд, як там тобі хочеться його називати. Ґолґарот, король демонів.
— Він принц, а не король, і нерозумно було б недооцінювати його.
— Не розумію, — зізналася Мерсі. — Принц демонів… чи хто він там… зжер Ансельма. Хіба він не мав тепер стати вампіром? Чому він зайнятий тим, що змушує якогось чувака вчиняти випадкові вбивства?
— Вони не були випадкові, — озвався Дарлінґтон. Його голос був невиразний і холодний, наче щось покинуте на дні озера. — Вони були загадкою, зануреною в історію Нью-Гейвена, спеціальною приманкою для моєї свідомості, для Алекс, для детектива Тернера. Ідеальним відволіканням уваги. Він розважався.
— Але він не п’є кров? — перепитала Алекс.
Вона боролася з не-Ансельмом, і, крім того, що він умів викликати вогонь нізвідки, фізично створіння було слабким, анітрохи не схожим на Лінуса Райтера.
— Ґолґарот не схожий на ваших демонів чи демона, який проковтнув Лайонеля Райтера. Він катував мене в пеклі. Він уже поживився моїм нещастям, а коли я спробував пройти крізь відкритий вами портал у «Сувої та ключі», йому вдалося рушити назирці.
— Коли коло прив’язало тебе до «Чорного В’яза», — промовила Доус.
— Але не Ґолґарота. Він недостатньо поживився мною, щоб потрапити в пастку закляття Сендоу.
— А роги? — запитав детектив.
— Ви всі були мандрівниками між цим світом і світом демонів, коли ваші тіла залишалися тут. Для мене все було інакше. Я увійшов просто до пащі пекельної потвори, а опинившись у світі демонів, розколовся. — Його слова залишалися розміреними, але погляд блукав деінде. — Я став демоном, примушеним служити Ґолґаротові, створінням, що керувалося… апетитами. Я став людиною, яка годувала свого наглядача власними стражданнями.
— Точнісінько навпіл розділився, еге ж?
Усмішка Дарлінґтона була ледь помітною.
— Ні, детективе. Гадаю, вам чудово відомо, що можна одночасно бути вбивцею і хорошою людиною. Чи принаймні людиною, котра намагається бути хорошою. Якби жахливі речі творило лише зло, наскільки простішим був би цей світ. Одночасно демон і людина залишалися в пеклі. Одночасно демон і людина були зв’язані захисним колом.
— Ансельм рушив за мною до пекла, — додала Алекс, — коли я перетнула коло.
— Він мусив, аби побороти тебе. Ґолґарот водночас сильніший і слабший за ваших демонів. Доки я був прив’язаний до кола, він міг вільно пересуватися й поглинати обраних жертв, але залишався слабким. Він навіть не міг сповна увійти до цього світу, доки не вб’є мене або не запроторить назад до пекла назавжди.
— Але… але тепер він помер, чи не так? — запитала Мерсі.
Дарлінґтон похитав головою.
— Я знищив його смертне тіло, те, яке він собі створив. Але він чекатиме на мене в пеклі. Чекатиме на нас усіх.
Доус насупилася.
— Він знав, що ми знайшли Рукавичку?
— Ні, — відповів Деніел. — Знав, що шукали, але й гадки не мав, що ви її знайшли чи що намагалися влаштувати ритуал, аби звільнити мене в гелловінську ніч.
— Він сказав, що прийшов до «Іль-Бастоне» й побачив наші записки, — нагадала Мерсі.
— Він так нам сказав, — погодилася Алекс. — Та це неможливо. Він демон. Він не може подолати захист. Саме тому тієї ночі, вижбурнувши нас із Лети, він не відвів нас до Халупки.
Дарлінґтон кивнув.
— Він налаштував систему раннього сповіщення. Пекло просторе. Він не може охороняти кожен вхід. Але знав, куди ви прямуєте, а коли спрацювала сигналізація, зрозумів, що ви знайшли мене.
Тернер втягнув повітря.
— Вовки.
— Правильно. Він наказав їм спостерігати за «Чорним В’язом».
— Це були демони, — промовила Алекс, розуміння вдарило боляче, наче ляпас. — Вони стали нашими демонами.
Чотири вовки для чотирьох пілігримів. Напавши, усі вони пролили кров, усі скуштували людського страху. Алекс пригадала, як вовки палали, мов комети, коли вони тікали з пекла. Демони рушили за ними до світу смертних.
— Ґолґарот зупинив ритуал, — сказала Мерсі. — Він змусив мене вимкнути метроном.
— Але не виходив на подвір’я.
Алекс пригадала, як він завис під магічним квадратом Дюрера. Можливо, не хотів ризикувати й дивитися на нього або застрягнути в головоломці.
— Він не збирався дозволяти вам витягнути мене з пекла, — підказав Дарлінґтон. — Сподівався залишити вас там зі мною.