— Арманьяк. Прошу теж спробувати.
— Але ми…
— Я чудово знаю, що мій арманьяк пожертвували на важливу справу… напевно, разом із «мерседесом» мого діда. Ця пляшка значно дешевша й не така рідкісна.
— Але не така вже й дешева.
— Авжеж, ні.
Вона опустила чарку та влаштувалася в кріслі навпроти хлопця, дозволяючи вогневі зігріти собі ноги й гостро відчуваючи, що на правій шкарпетці робиться дірка.
— Упевнений, що це гарна ідея? — поцікавилась Алекс. — Повернення до пекла?
Дарлінґтонові очі вернулися до книжки, яку він читав. Щоденник Мішелі Аламеддін часів Лети.
Чи замислювався він, чому не вона стала їхнім вартовим?
— Знайшов там щось цікаве?
— Власне кажучи, так. Модель, якої раніше не помічав. Але демони люблять загадки.
— Вона допомагала, — повідомила Алекс. — Сказала нам, що ти вважав, що Рукавичка розташована на території кампусу.
— Вона мені нічого не винна. Я обіцяв собі, що ніколи не зазиратиму до її щоденника, що не полюватиму на її думки щодо її Данте й не піддамся цьому марнославству. І онде я опинився.
— Що вона казала?
Його посмішка була печальна.
— Дуже мало. Мене названо вибагливим, ретельним і — щонайменше п’ять разів — завзятим. Загальний портрет не надто сповнений подробиць, але далекий від лестощів. — Він згорнув книжку й відклав її. — Відповідь на твоє запитання: повернення до пекла — мерзенна ідея, та іншої в мене нема. У найнесерйозніші миттєвості я схильний звинувачувати в усьому цьому Сендоу. Це його жадібність запустила низку трагедій. Він закликав пекельну потвору, яка мене зжерла. Припускаю, він гадав, що це буде швидка смерть.
— Або чиста, — не подумавши, бовкнула Алекс.
— Факт. Не залишиться жодного тіла. Не виникне жодних запитань.
— Ти не мав вижити.
— Ні, — замріяно відповів хлопець. — Гадаю, це нас об’єднує. Стерн, ти що, мало не всміхнулася?
— Занадто рано казати.
Вона посовалася на кріслі, спостерігаючи за хлопцем. Він завжди був непристойно привабливий: темне волосся, худорлява постать, схожість із якимось скинутим монархом, який заблукав до їхнього мирського світу з віддаленого замку. Складно було не витріщатися на нього, нагадувати собі, що він справді тут, справді живий. І що він якимось чином, здається, пробачив її. Але нічого із цього сказати вона не могла.
— Розкажи мені те, чого не скажеш у присутності решти. Чому в тебе досі є роги?
— Подеколи є роги.
— Гаразд. Чому я засяяла, наче паяльна лампа, коли ти ними скористався?
Дарлінґтон довго мовчав.
— Для того, що ми зробили, немає слів. І для того, що ми ще можемо. Вважай Рукавичку серією дверей, функція яких — не пускати до пекла роззяв. Тобі не потрібні ті двері, Стерн.
— Белбалм… перед смертю…
— Перед тим, як ти її вбила.
— То була командна робота. Вона сказала, що для Колесоходів відкрито всі світи. Я бачила коло синього вогню довкруг мене.
— Я теж його бачив, — відповів Дарлінґтон. — На Гелловін. Минулого року. Колесо. Не думаю, що це був збіг. І це теж не вважаю збігом.
Він підвівся, перетнув кімнату до свого столу й узяв книжку про архітектурні пам’ятки Нью-Йорка. Хлопець рухався зі звичною впевненістю, але тепер у цих сягнистих кроках було щось моторошне. Алекс бачила демона. Він був хижаком.
Дарлінґтон погортав книжку й простягнув її, розгорнуту, дівчині.
— Атлас, — сказав він, — у Рокфеллер-центрі.
Чорно-біла світлина зображувала м’язисту постать, відлиту в бронзі, що стояла на одному коліні, зігнувшись під вагою трьох переплетених кілець, які лежали на її велетенських плечах.
— Небесні сфери, — повів далі Дарлінґтон. — Небеса рухаються. Або…
Алекс торкнулася пальцем одного кола, прикрашеного знаками зодіаку.
— Колесо.
— Автор скульптури — Лі Лоурі. Також він створив кам’яні статуї в Стерлінгу. — Дарлінґтон забрав у дівчини книжку й повернув її на стіл. Далі стоячи спиною до Алекс, він сказав: — Тієї ночі в «Рукописі» я побачив не лише коло. А й корону.
— Корону. Що це означає? Що взагалі все це означає?
— Не знаю. Та коли ти увійшла до пекла, перетнувши захисне коло, ти порушила всі наявні правила. А коли винесла мене звідти, знайшла ще одне, яке можна було порушити. — Хлопець знову влаштувався в кріслі навпроти Стерн. — Ти викрала мене із засвітів. Це просто мусило залишити якийсь слід.
Алекс чула, як Ансельм — Ґолґарот — кричить «злодійка». Бачила, як вищиряється вовча паща, коли він промовляє те саме слово.